Війна світів. Фантастичні романи - Герберт Уеллс

Можете уявити їхній подив, коли вони побачили, що кімната порожня. Один із хлопців відразу підбіг до вікна, відчинив і зазирнув назовні. Його вирячені очі й заросле обличчя з обвислою нижньою губою були за фут від мого обличчя. Я насилу стримався, щоб не затопити кулаком у його дурнувату пику.

Він дивився просто крізь мене. Так само дивились і інші, що приєднались до нього. Старий зазирнув під ліж-

ко, а потім вони кинулись до буфета. Вони сперечалися, мішаючи єврейську мову з жаргоном лондонських передмість, і зрештою дійшли висновку, що я не відповідав їм, що то їм здалося. Надзвичайне піднесення заступило в мені гнів, коли я, сидячи за вікном, стежив за цими чо

тирма суб’єктами,— стара також увійшла в кімнату, озираючись підозріло, як кішка,— що намагалися розв’язати загадку мого існування.

Домовласник, наскільки я второпав з його суржику, погоджувався з старою, що я вівісектор. Сипи ж запевняли, що я електротехнік, і посилались на динамо-машину та випромінювачі. Всіх їх трохи непокоїла можливість мого повернення, хоч, як я з’ясував згодом, вони й зачинили на засув парадні двері. Стара й собі зазирнула в буфет і під ліжко. Один з моїх сусідів, вуличний крамар, який жив у кімнаті напроти разом з різником, вийшов саме па площадку. Його покликали сюди і набалакали цілу торбу різних нісенітниць.

Я подумав, що ця моя апаратура, потрапивши на очі спостережливій освіченій людині, може багато чого пояснити їй. Отож скориставшись з нагоди, я вліз через вікно в кімнату, обминувши стару, роз’єднав динамо-машину й потрощив обидва апарати. Як вони налякались. А поки вони силкувались якось пояснити цей погром, я вислизнув з кімнати й тихенько спустився сходами.

Увійшовши до вітальні, я почекав там, поки вони зійшли вниз, обговорюючи та обмірковуючи подію, трохи розчаровані, що не знайшли ніяких жахів, і трохи непевні, чи законно повелися зі мною. Як тільки вони зійшли на перший поверх, я взяв сірники і нишком піднявся назад до себе. Підпалив ту купу сміття, додавши до неї стільці та постіль, спрямував на вогонь газ з допомогою гумової трубки і...

— Ви підпалили будинок? — вигукнув Кемп.

— Підпалив. Це був єдиний засіб, щоб замести сліди, та й будинок напевне був застрахований... Тихенько відсунувши засуви на парадних дверях, я вийшов на вулицю. Я був невидимий і тільки починав усвідомлювати, які надзвичайні можливості давало це мені. В голові моїй аж роїлося від дивовижних і захоплюючих задумів, які я тепер міг вільно здійснювати.

■

XXI. На Оксфорд-стріт

Коли я вперше спускався сходами, виникли несподівані труднощі: ходити й не бачити своїх ніг — справа нелегка. Двічі я навіть спіткнувся, якось дивно й незручно було мені взятися за засув. А втім, не дивлячись униз, я міг іти по рівному досить добре.

Настрій у мене, як я сказав, був піднесений. Я почував себе так, як почував би зрячий у м’якому взутті та безшелесній одежі, потрапивши в місто сліпих. Мені одчайдушно хотілося жартувати з людьми, дивувати їх, ляскати по спині, здирати з них капелюхи — взагалі втішатися своєю надзвичайною перевагою.

Але тільки я вийшов на Грейт-Портленд-стріт (моє житло було поруч з великою мануфактурною крамницею на тій вулиці), як щось задзвеніло й боляче штовхнуло мене в спину. Обернувшись, я побачив чоловіка, який ніс кошик сифонів з содовою водою і ошелешено дивився на свою ношу. Хоч удар був справді дошкульний, але кумедний подив того чоловіка змусив мене голосно засміятися. «В кошику сидить диявол»,— сказав я і вихопив кошик у нього з рук. Він не опирався, і я підняв кошика високо в повітря.

Аж тут якийсь ідіот візник, що стояв біля шинку, підбіг до нас і, простягти руку до кошика, несподівано втрапив пальцями мені під вухо, завдавши страшного болю. Я кинув кошика з сифонами на голову візникові і, тільки почувши крики та тупотіння ніг коло себе і побачивши, що з крамниць вибігають люди, що зупиняються екіпажі, зрозумів, чого накоїв. Проклинаючи свою дурість, я притулився спиною до вітрини крамниці й чекав нагоди втекти. Ще мить — і мене втягли б у юрбу і неминуче виявили б. Я штовхнув хлопця з різниці,— добре, хоч він не обернувся й не побачив, що його штовхнуло ніщо! — і прошмигнув за кеб. Не знаю, чим у них там закінчилося. Я поспішив перейти вулицю, на щастя, тоді порожню, і, ледве розуміючи, де блукаю,— такий страх перед можливим викриттям викликав у мене цей випадок,— пірнув у пополудневий натовп на Оксфорд-стріт.

Я намагався йти за течією, але вулиці були людні, і за хвилину мені почали наступати па ноги. Тоді я пішов рівчаком, по горбастому дну якого мені було боляче ступати босими ногами; незабаром ще голобля якоїсь карети вдарила мене під лопатку, нагадавши, що я вже був дістав раз доброго стусана. Мало не потрапивши під колеса кеба і конвульсійним рухом уникнувши сутички з дитячою коляскою, я опинився позад якогось екіпажа. Раптом у мене майнула рятівна думка, і я пішов за екіпажем (він їхав повільно). Дрож проймав мене не лише з переляку, а й з холоду. Був чудовий січневий день, а я йшов голий по тоненькому, майже замерзлому бруду, що вкривав дорогу. Хоч це була й дурість, але я тоді не усвідомив, що, прозорий чи не прозорий, а все ж таки відчуваю погоду.

І раптом мені спала ще одна думка. Я підбіг уперед і скочив в екіпаж. Тремтячи з холоду, переляканий, з першими симптомами застуди та нежиті, з синцями на спині, що вже давалися взнаки, я повільно їхав по Окс-форд-стріт і далі по Тотенгем-Корт-роуд. Настрій мій був зовсім не такий як десять хвилин тому, коли я виходив з дому. От тобі й невидимість! Мене непокоїла тільки одна думка: як виплутатися з цієї халепи?

Ми повільно проїхали повз бібліотеку Мюді. Тут якась висока жінка з п’ятьма чи шістьма книжками в жовтих палітурках гукнула мій екіпаж. Я ледве встиг вистрибнути, щоб не зіткнутися з нею, і мало не потрапив під вагон конки. Я подався до Блумсбері-скверу, щоб за Британським музеєм повернути на північ і дістатись до менш людного кварталу.