Межа Фундації - Айзек Азімов
Було чути тихе дзижчання — мабуть, від комах, — шум від крил пташки (або якоїсь іншої летючої істоти) над головою, а ще якесь клацання — можливо, від сільськогосподарських знарядь.
Першим заговорив Пелорат. Він ні словом не обмовився про те, що бачив або чув. Натомість він шумно вдихнув повітря і сказав:
— О, як гарно пахне, наче свіжий яблучний соус.
— Мабуть, перед нами яблучний сад, і з того, що ми знаємо, вони роблять яблучний соус.
— Зате на вашому кораблі, — сказала Блісс, — пахло як… Одним словом, жахливо пахло.
— Щось ви не скаржилися, коли були на борту, — загарчав Тревіз.
— Я мала бути ввічливою. На вашому кораблі я була гостею.
— І чому ж ви не лишилися ввічливою?
— Тепер я у власному світі. Це ви гості й маєте бути ввічливими.
— Мабуть, вона слушно каже щодо запаху, Ґолане, — сказав Пелорат. — Чи є якийсь спосіб провітрити корабель?
— Авжеж, є, — огризнувся Тревіз. — Можу влаштувати, якщо це маленьке створіння гарантуватиме, що корабель ніхто не потривожить. Вона вже показала, що може виявляти над ним надзвичайну владу.
Блісс виструнчилася на повний зріст.
— Я не така вже й маленька, і якщо для того, щоб прибрати ваш корабель, йому треба дати спокій, будьте певні — це буде для мене втіхою.
— А потім нас відведуть до того, кого ви називаєте Геєю? — запитав Тревіз.
Блісс здавалася здивованою.
— Не знаю, чи ви в це повірите, Треве. Я і є Гея.
Тревіз витріщився на неї. Він часто чув фразу «зібрати думки докупи» як метафору. Уперше в житті йому здалося, що він робить це буквально. Нарешті він вимовив:
— Ви?
— Так. І земля. І ті дерева. І он той кролик у траві. І чоловік, якого ви можете бачити крізь дерева. Уся планета й усе на ній — це Гея. Ми всі окремі особини, усі окремі організми, але маємо спільну всеосяжну свідомість. Нежива планета бере в ній найменшу участь, різні форми життя долучаються різною мірою, люди найбільше, але участь беруть усі.
— Думаю, Тревізе, — сказав Пелорат, — вона має на увазі, що Гея — це якась колективна свідомість.
Тревіз кивнув.
— Я зрозумів. І хто в такому разі керує цим світом, Блісс?
— Він сам собою керує, — відповіла Блісс. — Ці дерева ростуть рядами за власною згодою. Вони розмножуються лише настільки, наскільки це потрібно, щоб замінити ті, які з якоїсь причини померли. Люди збирають потрібні їм яблука; інші тварини, зокрема комахи, з’їдають свою частку й лише свою.
— То комахи знають, яка їхня частка? — запитав Тревіз.
— Так, знають — відносно. Коли необхідно, падає дощ, а час від часу за потреби дощить дуже сильно; за потреби буває і період посухи.
— І дощ знає, що робити, чи не так?
— Так, знає, — цілком серйозно відповіла Блісс. — Хіба у вашому тілі всі різні клітини не знають, що їм робити? Коли їм треба рости, а коли перестати рости? Коли утворювати якісь речовини, а коли ні, а якщо утворювати, то в якій кількості — так, щоб не більше й не менше? Кожна клітина — це до певної міри самостійна хімічна фабрика, але всі вони живляться зі спільного фонду сировини, яку приносить спільна транспортна система, усі скидають відходи в спільні канали, і всі роблять свій внесок до загальної групової свідомості.
— Але ж це дивовижно, — з явним ентузіазмом сказав Пелорат. — Ви кажете, що ця планета є надорганізмом, а ви — клітиною цього надорганізму.
— Це аналогія, а не тотожність. Ми аналоги клітин, але ж ми не такі самі, як клітини, розумієте?
— У чому саме ви не схожі на клітини? — запитав Тревіз.
— Ми самі складаємося з клітин і маємо групову свідомість, так само як клітини. Ця групова свідомість, ця свідомість окремого організму — людини в моєму випадку…
— З тілом, за яке вмирають чоловіки.
— Саме так. Моя свідомість значно розвиненіша, ніж у будь-якої окремої клітини, надзвичайно розвинена. Те, що ми, своєю чергою, частини ще більшої колективної свідомості на вищому рівні, не зводить нас до рівня клітин. Я залишаюся людиною, але над нами є колективна свідомість, що існує за межами мого розуміння, так само як моя свідомість існує за межами розуміння м’язових клітин мого біцепса.
— Але ж хтось-таки наказав захопити наш корабель, — сказав Тревіз.
— Ні, не хтось! Це наказала Гея. Усі ми наказали.
— І дерева з ґрунтом теж, Блісс?
— Вони доклалися дуже мало, але доклалися. Послухайте, коли музикант пише симфонію, хіба ви запитуєте, яка конкретна клітина в його тілі наказала написати її і наглядала за створенням?
— І, як я розумію, — сказав Пелорат, — цей груповий розум, так би мовити, групової свідомості значно сильніший, ніж окремий розум, так само як м’яз значно сильніший за окрему м’язову клітину. Тому Гея може захопити наш корабель на відстані, узявши під контроль наш комп’ютер, навіть якщо жоден окремий розум на планеті не зміг би цього зробити.
— Ви все чудово зрозуміли, Пеле, — сказала Блісс.
— Я теж це розумію, — сказав Тревіз. — Це не так важко зрозуміти. Але чого ви від нас хочете? Ми прилетіли не для того, щоб напасти на вас. Ми шукаємо інформацію. Навіщо ви нас захопили?
— Щоб поговорити з вами.
— Ви могли зробити це на кораблі.
Блісс сумно похитала головою:
— Я не з тих, хто має це робити.
— Але ж ви частина групового розуму.
— Так, але я не можу літати як птах, дзижчати як комаха чи рости у височінь як дерево. Я роблю те, що мені найкраще вдається, і дати вам інформацію моїми вустами не найкращий вихід. Хоча мені легко могли б передати це знання.
— Хто вирішив не передавати його вам?
— Ми всі.
— А хто дасть нам інформацію?
— Дом.
— Хто такий Дом?
— Ну, — сказала Блісс. — Його повне ім’я Ендомандіовізамарондеясо — і так далі. Різні люди час від часу називають його різними складами, але я знаю його як Дома й думаю, що ви двоє теж використовуватимете цей склад. Імовірно, у ньому більша частка Геї, ніж у будь-кому на планеті, і він живе на цьому острові. Він попросив побачитися з вами, і це було дозволено.
— Хто це дозволив? — запитав Тревіз і відразу ж відповів: — Так, розумію. Ви всі
