Марсіянин - Енді Вір

Ровер та причеп завантажені. Вони були майже повністю завантажені від часу випробувального переїзду. Але тепер у мене на борту ще й вода.

За останні кілька днів я приготував у мікрохвильовці усю картоплю. На це потрібно було багато часу, бо у мікрохвильовку вміщаються лише 4 бульби. Зготовану картоплю я відправив назовні, щоб замерзала. А потім склав у бесаги ровера. Можливо це виглядає як марнування часу, та насправді це дуже важливо. Замість того, щоб харчуватись у мандрівці сирою картоплею, я їстиму приготовану (холодну) картоплю. По-перше, так набагато краще смакує. Але важливіше те, що вона приготована. Коли ви готуєте їжу, білки руйнуються, тому перетравлювати її легше. Я отримаю більше калорій, а я не у тому становищі, щоб недооцінювати їх.

Також я присвятив останні кілька днів на прогін повної діагностики усього. Регулятора, РІТЕГа, ЗоКАРа, батарей, системи життєзабезпечення ровера (на випадок потреби у резервному обладнання), сонячних стільників, комп’ютера ровера, повітряних шлюзів та усього іншого з рухомими частинами чи електронними компонентами. Я навіть перевірив кожен мотор. Разом вісім, по одному на кожне колесо, чотири на ровері, чотири на причепі. Моторі причепа не будуть під’єднані до електрики, але добре мати запасні.

Усе готове для виїзду. Ніяких проблем я не помітив.

Габ став оболонкою колишнього себе. Я поцупив із нього усі критично важливі частини та ще й великий шмат його полотна. Я забрав із бідосі усе, що він міг віддати мені, а він зберігав мені життя протягом півтора кору. Він як Щедре дерево. (прим.п., Щедре дерево - The Giving Tree - дитяча ілюстрована книжка, створена Шелом Сільверстайном. Розказує про любов та самопожертву)

Сьогодні я виконав остаточне вимкнення. Нагрівачів, освітлення, головного комп’ютера і таке інше. Усіх компонентів, яких я не вкрав для подорожі до Скіапареллі.

Я міг лишити їх увімкненими. Все одно це нікому не важливо. Але відповідно до початкової інструкції для Солу 31 (котрий мав стати останнім днем місії на поверхні) потрібно було повністю знеструмити Габ та здути його. НАСА боялось мати великий намет, повний горючого кисню, поряд з МЗЧ у момент його злету, тому вони додати до місії процес вимкнення.

Гадаю, я зробив це з пошани до місії Арес 3, яка могла відбутись. Маленький шматочок Солу 31, якого ніколи не було.

Коли я усе вимкнув, лишилась лише моторошна тиша. Я пробув 449 Солів слухаючи обігрівачі, вентилятори та клапани. Але тепер він був цілковито мовчазним. Це лячна, моторошна тиша, яку важко описати. Я вже бував поза Габом, але завжди у ровері чи скафандрі для ПЧД. Там завжди були звуки якихось механізмів.

Але тепер не було нічого. Я ніколи не усвідомлював, яким украй беззвучним є Марс. Це пустельний світ практично без атмосфери. яка б передавала звук. Я міг чути власне серцебиття.

Менше про те, достатньо пафосної філософії.

Зараз я у ровері. (Це очевидно, зважаючи, що головний комп’ютер вимкнено назавжди.) У мене дві повні батареї, усі системи справні, а у мене попереду 45 Солів кермування.

Скіапареллі або смерть!

Маурс Валіс! Нарешті я тут!

Насправді це не великий здобуток. Я у дорозі лише 10 Солів. Але це хороша психологічна віха.

Поки що ровер та моя злидарська система життєзабезпечення працюють відмінно. Принаймні так, як варто очікувати від обладнання, яке використовували вдесятеро довше строку їх служби.

Сьогодні мій другий Повітряний день (перший був 5 Солів тому). Коли я складав цей розклад, то думав, що Повітряні дні будуть жахливо нудними. Та тепер я не можу дочекатись їх. Вони для мене як вихідні.

Звичайного дня я прокидаюсь, згортаю спальню, скиртую сонячні стільники, кермую чотири години, розкладаю сонячні стільники, розгортаю спальню, перевіряю усе обладнання (особливо уважно шасі ровера та колеса), відтак роблю звіт для НАСА кодом Морзе, якщо можу знайти неподалік достатньо каменів.

Повітряного дня я прокидаюсь та вмикаю оксигенатор. Сонячні панелі вже розкладені попереднього дня. Усе готове до роботи. Потім я відпочиваю у спальні чи ровері. Я маю увесь день для себе. Спальня дає достатньо місця, щоб я не почувався замкненим, а у комп’ютері достатньо лайняних телеповторів, щоб розважити мене.

Технічно, я досяг Маурс Валіс вчора. Але дізнався про це лише, коли глянув на мапу. Вхід у долину настільки широкий, що я не бачу стін каньйону.

Але тепер я точно у каньйоні. І його видолина рівна й пласка. Саме те, на що я сподівався. Це неймовірно: ця долина не була створена річкою, яка повільно вирізала її. Вона було створена гігантською повінню за один день. Мабуть це було пекельне видовище.

Якось дивно: я вже не у Ацидалійській рівнині. Я пробув там 457 Солів, майже півтора року, і більше ніколи не вернусь туди. Цікаво, чи відчуватиму я колись ностальгію з цього приводу.

Якщо буде це “колись”, я буду радий трохи помучатись через ностальгію. Але нині я просто хочу додому.

- Вітаємо вас знову на Звіті Про Марка Уотні від Сі-Ен-Ен, - сказала Кеті у камеру. - Ми говоримо з нашим частим гостем доктором Венкатом Капуром. Докторе Капур, гадаю, всіх нині турбує спільне питання: “Чи приречений Марк Уотні?”

- Сподіваємось, що ні, - відповів Венкат. - Але на нього чекає важка борня.

- Згідно з вашими останніми супутниковими даними, пилова борва в Арабській країні анітрохи не ослабла і завадить проникненню 80% сонячного світла.