Чоловіки під охороною - Робер Мерль

Одначе мене дивує не тільки це. Коли я повертаюсь додому, мені телефонує секретарка з Білого дому: місіс Мартінеллі чекає на мене о тринадцятій годині в китайському ресторані. І не встигаю я сказати «так» або «ні», як секретарка кладе трубку.

Ця невимушеність, з якою Аніта призначила мені в такий спосіб побачення, розчулює мене, і я вирішую піти до ресторану. Навіть починаю шкодувати, що в суботу так грубо розмовляв з нею по телефону.

Колись ми з Анітою частенько ходили по «Йєнчінг-Паласу», та потім там стали майже постійно обідати китайці, які приїздять з Пекіна, і Аніта — а вона страждає на підозру, що за нею шпигують, — почала тягати мене до містера Твана. Цей, крім своєї гарної кухні, має ще одну перевагу: він щоразу пропонує нам на перше щось дуже смачне. І ось я застаю тут вишукано вбрану Аніту, що поважно сидить на червоному оксамитовому стільці; чоло її освітлює розмальований золотавими смужками ліхтарик. Я вибачаюся за спізнення, сідаю біля неї і починаю хвалити її шати. Але марно. Не знаю, хто це сказав, нібито комплімент завжди викликає зніяковіння у чоловіка й ніколи — в жінки. Аніта мовчки дивиться на мене своїми зеленими очима.

Невдовзі приходить узяти замовлення місіс Тван. Вона в чорній шовковій сукні з розрізом унизу, в якому видно литку її правої ноги. З губів місіс Тван не сходить усмішка. Місіс Тван незворушно записує наше замовлення на аркушику паперу. Потім згортає його, вклоняється нам і йде. Я не спускаю очей з розрізу на її сукні.

— Тебе знову зачарувала її литка? — питає Аніта.

Вона йде в наступ стримано, її зелені очі безжальні. Я мовчу. Я не збираюся схрещувати шпаги за литку місіс Тван.

— Яка несподіванка! — вигукує Аніта. — Звісно, я вже й не сподівалася тебе побачити. Думала, помру самотньою.

— Послухай, Аніто…

— Як, ти розмовляєш? А я вирішила, що ти більше не бажаєш ні бачити мене, ні чути, ні розмовляти зі мною! Чи я правильно повторюю твої слова?

— Аніто, прошу тебе…

— Ти просиш мене? Яке досягнення! Ось мене знову бачать, чують і навіть розмовляють зі мною!

— Та годі тобі!

— Звісно, я можу помовчати, якщо в тебе псується настрій, коли я розтуляю рота.

— Ні. Навпаки, я вважаю, що нам конче треба поговорити.

— Поговорити! З донощицею!

— Я маю тобі щось сказати.

— Ти викрив ще один донос?

— Угамуйся, прошу тебе, це дуже важливо.

— Для кого?

— Аніто, є. одна нова деталь.

— Я знаю твою нову деталь. Це — твоя брудна манера поводитись зі мною!

— Ця нова деталь тебе не стосується.

— О боже! Якийсь суперник!..

— Угамуйся, Аніто!

— Забудь про перевагу чоловіка над жінкою, докторе! Хоч ти й зневажаєш мене, а право висловитись я маю!

— Аніто, це ти сказала Мурові, що я зробив фотокопію з доповідної записки? Ти чи ні?

— Я, ваша честь! І в такий спосіб зняла з вас вину.

— Ти вже знаєш про це?

— Ну звісно. Мур повернувся з твого банку й подзвонив мені.

— І моєї фотокопії вистачило, щоб мене виправдати?

— Стривайте, шановний. Спершу вибачтесь!

— Вибачитись ще до того, як ти все поясниш?

— Еге ж. Бо яка користь із твого вибачення буде потім?

— Вибачаюсь.

Зелені очі втуплюються в мене. Вони анітрохи не заспокоїлись.

— Ральфе, — із запалом каже Аніта, — ти гидко розмовляв зі мною по телефону, страшенно гидко!

— Я вже вибачився перед тобою.

— О, як це легко! Сказав «вибачаюсь», і ми вже квити. Все залагоджено!

— О ні! — відповідаю я роздратовано. — Вибачаєш ти мені чи не вибачаєш, а тепер ми часто говоритимемо про цей телефонний дзвінок!

Приходить усміхнена місіс Тван, приносить тацю з чашками й тарілочками і розставляє їх на столі. Рухи в неї такі самі, як і усмішка: коректні, швидкі, легкі й витончено плавні, вони просто зачаровують відвідувачів ресторану.

Місіс Тван відходить. Моє вибачення не розвіяло остаточно Анітиного гніву, і тепер це роблять пиріжечки з креветками. Аніта жадібно їсть, і настрій у неї поліпшується.

— Звичайно, — каже вона з повним ротом, — я ні на хвилину не повірила, що то від тебе просочилася інформація.

— Чому?

— Через Дейва.

— Як це через Дейва?

— Хіба б ти ризикнув опинитись у в’язниці й залишити Дейва на свою тещу?

— Я про це не подумав.

—. Ти свідомо про це не подумав.

Аніта наштрикує на палички ще одного пиріжечка і жадібно його відкушує. Я ще й не починав їсти. Я дивлюся на неї. Вона зачаровує мене своїм апетитом і тим, як розуміє мою поведінку.

— По-друге, на фотокопії, яка потрапила до газети «Нью-Йорк таймс», друкарські помилки виправлено від руки.

— То й що?

— Ти ж ледар.

— Я ледар?

— Еге ж, коли ти передруковуєш доповідну записку чи статтю, то ніколи не виправляєш на своєму примірнику друкарських помилок. Тож я була певна, що послана до редакції «Нью-Йорк таймс» фотокопія знята не з твого примірника, і попросила Мура це перевірити.

Я почуваю себе трохи ошелешеним. Аніта все Помічає, все пам’ятає, а коли настає час,