Чоловіки під охороною - Робер Мерль

— Я радий, що ви порушили це питання. Воно вельми важливе. Ні в США, ні за рубежем серед жертв енцефаліту-шістнадцять не виявлено жодної жінки.

Скелтон і Метьюз ціпеніють, особливо, певна річ, державний секретар. Плечистий і огрядний, він притискує одну до одної свої величезні волохаті руки, потім спирається ліктями на стіл, випинає вперед хижу щелепу й, зиркнувши на мене з-під густих брів, зачіпливо питає:

— Енцефаліт-шістнадцять не пристає до жінок? Хіба таке можливе?

Хоч його формулювання видається мені не дуже науковим, я терпляче відповідаю:

— Це не єдина відома нам недуга, яка вражає чоловіків і від якої жінок захищає імунітет. Ось, скажімо, гемофілія.

— Що, що? — розгублено перепитує Метьюз. — А який зв’язок між гемофілією і енцефалітом-шістнадцять?

— Ніякого, — докидає Кресбі вбивчим тоном. — Просто доктор Мартінеллі порівнює два імунітети. Жінки мають імунітет і проти гемофілії, і проти енцефаліту-шістнадцять.

— І як ви поясните цей імунітет? — запитує Метьюз із тією самою приголомшливою наївністю, яку я ще раніш помітив у нього.

— Я не можу його пояснити, — відповідаю я. — Це дані досліджень.

Западає мовчанка, довга й гнітюча. І вона навіть до речі. Потрібен час, щоб перетравити цей факт. Мене дивує не мовчанка, а місіс Уайт чи, точніше сказати, те, як ми на неї дивимося. Вона аж тетеріє, побачивши, як раптом усі чоловіки прикипають поглядами до неї. О ні, місіс Уайт не плекає ілюзій! Ця п’ятдесятирічна жінка, з ніг до голови сіра, позбавлена будь-яких ознак колишньої вроди. Вона не звикла, щоб на неї дивились, та ще й так пильно, стільки чоловіків водночас. Місіс Уайт багровіє, почуваючи себе винною за свій імунітет, і сором’язливо всміхається державному секретареві, мовби вибачаючись перед ним. Але Метьюз і цього разу не всміхається до неї своєю сліпучою білозубою усмішкою професіонального політика. Він тільки злобливо, довго й пильно дивиться на неї.

Насправді все це триває, я певен, лише дві-три секунди, але потім, коли я згадуватиму нашу розмову, саме ця сцена щоразу спливатиме в моїй пам’яті.

Моя зустріч із Метьюзом нічого не дала. Навіть через три тижні після нашої розмови він не вдарив на сполох і не вжив жодних профілактичних заходів, яких я домагався. Але найбільше мене дивує те, що й досі мовчить преса. У ній, як це часто буває, закордонні справи заступають внутрішні. Тепер засоби масової інформації спрямували свої вуха й очі на Таїланд і на ті важливі ініціативи щодо цієї країни, які щойно висунув президент. Газети навіть не замовчують енцефаліту-16. Він їх просто не цікавить. Зрідка з’являються невеличкі замітки про цю недугу, але в жодній із них не говориться про те, яке серйозне становище склалося.

Однак на таке становище вже звернули увагу невропатологи. Про це свідчить моя пошта й телефонні дзвінки. Але ті лікарі, як і я три тижні тому, надто шанобливо ставляться до адміністрації, довіряють їй і покладаються на очолювану мною комісію, яка має виробити необхідні рекомендації. Що ж до громадської думки, то я доходжу жахливого висновку: число смертельних випадків ще не досягло такого рівня, щоб її хвилювала ця проблема. Навіть більше, багатьом людям здається, ніби в такій пошесті «немає нічого особливого», вона може спалахнути в Африці, в Азії, у крайньому разі, в Латинській Америці, але тільки не в Сполучених Штатах. Коли я сказав про своє занепокоєння одному з редакторів газети «Вашингтон пост», то наштовхнувся на ввічливий скептицизм. Я відкрив у тому чоловікові, як і в багатьох інших, дві віри, що, злившись водно, таки справляють враження: це — сліпа віра в медицину США і ще одна, не менш сліпа віра в здатність адміністрації мобілізуватися проти національної небезпеки.

Мене, мушу сказати, приголомшує й жахає відповідальність, яка лягає на мої плечі й до якої я зовсім не готовий. Я такий занепокоєний, що втратив сон і щоночі розмірковую про те, що повинен робити.

Я з тривогою помічаю, що Аніта помалу перестає бути мені опорою. В міру того, як наближаються президентські вибори, я бачу її все рідше й рідше, і коли ми зустрічаємося з нею, вона говорить зі мною тільки про вибори та про Таїланд. А коли я нарешті нагадую про енцефаліт-16 і про потребу негайно вжити профілактичних заходів, вона намагається ухилитись від цієї розмови. «ХЕВ не забариться вжити рекомендованих тобою заходів, — каже вона. — Май же терпіння, Ральфе. Крім твоєї пошесті, є й інші справи».

І я кінець кінцем переконуюся, що моя комісія та й сам я правлю за алібі для адміністрації, яка з невідомих мені причин не може або не хоче нічого робити. 28 вересня, не сказавши жодного слова Аніті, яка зустріла б це в багнети, я приймаю ухвалу. Я ділюся своїм наміром із членами комісії і прошусь на прийом до Кресбі, щоб доповісти йому про все як є.

Сьогодні молодий лисань не такий неугавний, як звичайно. О, звісно, його маленькі й чорні, мов смола, очі і тепер такі самі жваві. Але обличчя в нього змарніле, заклопотане, на губах заліг смуток. Я одразу ж кажу йому, що більше не хочу бути співучасником мовчання й бездіяльності ХЕВ: я подаю у відставку з посади голови комісії.

Дивна річ, Кресбі навіть не намагається мене відмовити. Навпаки, він схвалює мій намір. Навіть більше, спонукає мене до цього. Досить байдужно Кресбі розповідає про таке, що мені аж не віриться. Виявляється, в бездіяльності ХЕВ винен не Метьюз, як я гадав, а сам президент. Той упіймався в пастку власної спритності. Насамперед президент скористався з того, що преса не виявила ніякої цікавості до енцефаліту-16: він замовчав мої статистичні дані й поклав доповідну записку під сукно. Чому? Та тому, що коли президент її опублікує, то змушений буде вжити заходів, які зроблять його непопулярним. А президент уже й так досить непопулярний через Таїланд і свою брудну війну там, якої ні від кого не приховаєш. А з іншого боку, якщо президент опублікує мою доповідну записку