Золото і кров Сінопа - Віктор Васильович Савченко
Клавдія ФРОЛОВА,
доктор філологічних наук, член Національної Спілки письменників України
Точка зору історика ВІД ЗАБУТОЇ ІСТОРИЧНОЇ ПОДІЇ ДО ЖИВОЇ ДІЙСНОСТІ
Опублікування на сторінках журналу “Вітчизна” історичного роману “Золото і кров Сінопа” відомого письменника Віктора Савченка стало знаковою подією в літературному житті України. Цей твір зразу ж зайняв гідне місце серед найкращих зразків історичної прози вітчизняних майстрів жанру.
Події роману стрімко й динамічно розвиваються кількома сюжетними лініями, тримаючи читача в напрузі несподіваними, деколи незбагненими поворотами долі героїв.
Автор вибрав темою психологічно-історичного дослідження (так, саме дослідження) одну з темних і маловідомих сторінок України та запорозького козацтва кінця ХVІ ст… Ретроспективні авторські відступи та згадки торкаються відомих козацьких виступів проти польської експансії на південно-східну Україну під керівництвом гетьманів (старших) К. Косинського, Г. Лободи, С. Наливайка. В центрі роману — історична постать козацького ватажка Богдана Микошинського, який був двічі запорозьким гетьманом. Так, М. Грушевський датує його короткочасне перебування при владі 1586-м роком. Вдруге Микошинський заволодів булавою у 1594 р. Сучасний історик Ю. Мицик, дослідивши польські державні архіви, розширює перше головування — 1585 — 1586 рр. У знаменитій тритомній “Історії запорозьких козаків” Д. Яворницького цей гетьман взагалі не згадується.
Автор роману “Золото і кров Сінопа” не входить в нетрі різних поглядів фахівціф-істориків, а вибудовує власну версію художнього відображення подій. Треба мати неабияку мужність, щоб взятися за відтворення цієї легендарної історичної постаті та цілого пласту буття перших десятиріч існування запорозького козацтва.
Віктор Савченко здійснив науковий і громадянський подвиг, реконструюючи на високому рівні історичні події 410-річної давнини. Письменник-дослідник на протязі багатьох років прискіпливо вивчав, критично аналізував та порівнював скупі історичні джерела, і часто, користуючись тільки логікою та інтуїцією, які, до речі, його не підводять, змальовує широкомасштабну картину короткого, всього двох-трьох років, життя ново заснованої Базавлуцької Січі (засновано її було у 1593 р.). Запорожці на чолі з гетьманом Богданом Микошинським у руслі домовленостей з князем Костянтином Острозьким та германським імператором Рудольфом ІІ здійснюють блискучий морський похід, проходять по чорноморському узбережжю Туреччини, і з використанням підводних човнів здобувають неприступну фортецю Сіноп — перлину Османської імперії. Під час цього походу було звільнено значну кількість християнських бранців, захоплено величезну здобич, оскільки Сіноп вважався найбагатшим місто-фортецею Туреччини. Водночас переможці проявили людяність щодо мирного населення та полоненого ворога.
Під час опису підготовки та походу Дніпром і по морю письменник майстерно вплітає в канву твору деталі з побуту запорожців, розповіді про маловідомі пересічному читачеві історичні факти тієї доби, підкріплюючи їх відповідною джерельною базою.
Брак біографічних даних про головного персонажа (не з’ясоване його походження, місце народження, життєвий шлях до появи на Запоріжжі і т. і.) змусили В. Савченка давати власне тлумачення на ретроспективне відтворення образу Богдана Микошинського. Автор художнього твору має право на такі кроки, аби тільки вони не суперечили події, до якої причетна постать. Про перебування на Запоріжжі багатьох молодих українських і польських аристократів для набуття військових навичок в прикордонній боротьбі з мусульманським світом добре відомо. То ж немає нічого дивного й суперечливого у тому, що майбутній гетьман міг бути офіцером польського короля, як до нього такими були гетьмани Данило Вишневецький, Ружинський тощо. Це в повній мірі відноситься і до стосунків Б. Микошинського зі ставкою українського православ’я князем Костянтином Острозьким, як і його взаємини з молодою родичкою князя. Нагадаємо, що похід на Сіноп був не розбійний напад, а політична акція, спрямована як на відволікання збройних сил Османської імперії від християнських королівств, так і на послаблення позицій Речі Посполитої. Так, відомо, що після цього нападу козаків султан Амурат мало не оголосив війну Польщі. По суті це було продовження боротьби гетьманів Косинського, Наливайка та Лободи.
Якби такого ватажка, як Микошинський і не існувало то, письменникові не гріх було б його вигадати. Адже Тарас Бульба не являвся історичною постаттю, як і не було штурму замку в Дубно. Ті події відбулися тільки в уяві геніального Гоголя. Але це зовсім не завадило перетворенню старого січовика в національного героя і символ України, для якого Батьківщина була понад усе. У романі ж “Золото і кров Сінопа” береться реальна історична подія і реальна історична постать.
Письменник щедро наділяє своїх героїв всіма людськими якостями. Люди під пером Віктора Савченка постають на сторінках роману завершеними, близькими і зрозумілими у своїх вчинках і помислах. Вони наче живі, як наші сучасники. Автор глибоко проникає в духовний світ своїх героїв. Кожен з них живе власним життям, відрізняється своєю самобутністю. Це живі люди, а не безликі манекени, мальовані байдужими мазками, як це подекуди трапляється.
Надто вражають образи представників ворожого табору з мусульманського світу. Вони виписані настільки довершено, і по людському зрозуміло, що у читача, принаймні у автора цих рядків, не виникає до них ненависті. А ненавидіти й прагнути помсти, ой, як було за що нам, українцям. Ми розуміємо їхні вчинки, поведінку, мораль, знаємо, що інакше вони не могли діяти у тому світі, в якому жили. Затяті вороги християнства, і зокрема православної віри, жорстокі та невблаганні нападники, в сімейному ж житті і спілкуванні поміж собою мають багато позитивних рис і являються звичайними людьми зі своїми болями та бідами, помислами й надіями. При читанні твору часом виникає відчуття, що його написано двома авторами — українцем і турком. І обоє однаково добре знають історію, культуру й духовність своїх народів.
Довершеність персонажів роману свідчать про вміння письменника працювати над словом та образом, про його глибокі духовні цінності, а відтак гуманне ставлення до інших народів, нехай навіть до запеклих тодішніх ворогів.
Дуже колоритна фігура одного з найголовніших персонажів Петра Потурнака.
