Золото і кров Сінопа - Віктор Васильович Савченко
“Те, що сталося тепер і тут, давно сталося там, — почулася відповідь на слова молодого чоловіка. — Накреслення вгорі спричинило подію внизу… Біда, страждання… Існує світ, у якому все, що було, є і буде, вже є. На землі ж воно тільки збувається…”
“Якщо накреслення стає дійсністю, коли накладається на подію, а тобі дано бачити накреслення, то скажи, що буде з Петром?”
У відповідь тільки хитнувся простір.
Ще й на світ не благословлялося, коли Микошинський покинув намет, де спали сотники й обозний. Сніг уже не падав, всюди — на шатрах, попонах, під якими нерухомо стояли коні, на схилах балки лежав його пухнастий шар. Він і перетворював ніч без жодної жарини в небі у сутінки. Не кожен помітив би у сірій одноманітності дві постаті над балкою — нічну варту. Гетьман, вийшовши з табору, попрямував до шляху. Скоро він завважив і над місцем, де стояли вози, таку ж сторожу. Але думки його були не про дозір, а про те, де поховати Петра Потурнака. Аптекар сказав, що надії на його виживання майже немає. Отже тіло треба придати землі. Вже навесні, коли у Січ повертатимуться, привезуть і встановлять у тому місці тесаний з вапняка хрест. Не всякий, кого життя перекрутило так, як Петра, зберіг незайманим своє єство. Дехто зашкаруб душею, а є й такі, котрі нечистого в себе впустили. Нещастя довкіл сіють.
Діставшись шляху, гетьман вийшов нагору, і завважив неподалік від схилу рівну місцину. “Отут і поховаємо, — подумав. — Обіч шляху, на видноті. Православна душа, помітивши могилу, перехреститься, а, може, й зупиниться неподалік перепочити, та покладе щось їстівне біля хреста.”
Тим часом ніч витікала. Предмети, що більше нагадували тіні, поступово стали обертатися на вози, намети, коні. Мажара з сіном, на якій лежав Петро, стояла осторонь від решти обозу; три постаті — одна висока, дві нижчі, схилились над нею. “Ось воно… — подумав сумно Микошинський. — Удосвіта відійшов.”
На одному з двох наметів відхилилося запинало і назовні вийшов Нетудихата. Він озвався до гетьмана, що саме наблизився:
— Оплакують. Всю ніч плакали. З пекла вирвалися, щоб потрапити під кулю свого ж, на своїй же землі.
— Не катуйся так, Мартине, — відказав козацький зверхник. — Хто тобі дорікне? Татарський одяг, татарські коні, відстрілювалися… Пішли, покажу, де поховаєш Петра.
— У голову не вкладається, як таке могло статися. Я — не про випадок у балці. Я — про ходіння під лезом меча ворожого, про поневіряння, про пастки, у які вони потрапляли, і з яких уже, здавалося, не було виходу. Сава всю ніч оповідав. Ми не зімкнули очей, бо в сусідньому наметі плакала наречена Петра. Ми з тобою у війську були, а вони — в чужому оточенні. Опікувалася ними тільки господня рука. Їх ніби було обрано, бо з тих западень, у яких часом вони опинялися, за звичай вирватися вже неможливо. Сава каже, що це було схоже на випробування — зламаєшся, зрадиш себе, свій край, чи залишишся відданим Матері Великій. Щось він своє вкладає у ці слова… Але ж якщо вони витримали всі випробування, то навіщо Вищій силі вбивати тепер, коли прийшов час здійснити своє покликання?
…І тут Петро усвідомив, що тіло на возі, то його тіло, ні — одяг, у який він має убратися, щоб знову опинитися в земній дійсності. Він ще не знав, що то за дві жінки й чоловік і чому вони плачуть, але “бачив” їх і “чув” їхні думки. Це були люди дуже близькі йому.
Сам він перебував далеко-далеко, чи сказати б, високо-високо, у світі, де попри яскраве світло, немає спеки, попри неземний простір, немає холоду. Тепер він ніби спустився на щабель нижче, і відчув, як по обличчю, а потім і по всьому тілу розтікається тепло. Джерелом його стала третя сльозина, що впала на щоку. Здавалося, хтось підігріває скинутий ним одяг, у який йому належить знову убратися. Він був однією з мізерних часточок великої невидимої земної людини, без якої може занедужати й сама велика людина, а відтак зміліє й висохне людська ріка, що тече в часі від покоління до покоління. Сила, яка опікувалася великою людиною, наказала йому не руйнувати організм тієї людини. Вона — сила має назву “Ангел річок і джерел”.
…Від наметів возіїв ішов чоловік у кожусі, з торбинкою в руці — аптекар. Кивнув усім на знак вітання і, наблизившись до воза, став уважно оглядати лице, що виднілося з-під клобука. Тоді повернув голову лежачого, і довго роздивлявся лівий її бік.
— Щось дивне відбувається, — подав голос. — Він не мартвий, хоч і не дихає. Від плями на півобличчя зостався тільки синець. Та й рану затягує.
Раптом на виді аптекаря з’явився подив. Він завважив, що з п’яти людей, котрі стояли біля воза, дві — жінки.
— Пилипе, ці дівчата — наречені Петра й Сави, — пояснив гетьман. — Гадаю, братчикам про це знати не обв’язково.
— Авжеж, авжеж, пане гетьмане, — мовив аптекар, і знову обернувшись до лежачого, підніс долоню до вуст. — По хвилі сказав: — Він житиме.
— Житиме чи живий? — запитав осавул.
— Він ще не господар свого тіла. У тілі тільки дещиця його, але він увійде. Мусить увійти…
— Якось дивно ти кажеш, друже, неначе Оникій, — зауважив Микошинський.
Пилип повів оком на Саву тоді на Меланію, мовив:
— У мені є трохи від Оникія, хоч і грішно про це казати.
Аптекар розв’язав торбину і витяг з неї горнятко з маззю, та заходився змащувати голову
