Протистояння. Том 1 - Стівен Кінг

Три дні тому померла мати. Вона тоді лежала на койці в коридорі лікарні «Милосердя», у якій юрбилися інші смертельно хворі. Коли вона віддала Богові душу, Ларрі був біля неї — стояв навколішки біля койки й думав, що з’їде з глузду: на його очах помирає мати, а навколо смердить сечею та калом, лунають нестямна маячня, харчання, крики людей, які втратили рідних, — пекло. Під кінець вона його вже не впізнавала й померла, так і не згадавши, хто він такий. Її груди зупинилися, не встигнувши набрати повні легені повітря, і повільно опустилися, наче кузов автомобіля, що просідає на спущених шинах. Ларрі просидів біля неї хвилин десять. Він не знав, що робити, а в голові крутилися безладні думки про те, що варто зачекати, доки хтось випише свідоцтво про смерть чи принаймні спитає, що трапилося. Та все було очевидним, бо всюди коїлося те саме. І не менш очевидним було те, що лікарня перетворилася на божевільню. До нього не підійде молодий розважливий лікар, не висловить співчуття, не запустить машинерію смерті. Раніше чи пізніше його матір понесуть кудись, як мішок вівса, і він не хотів цього бачити. Її сумочка лежала під койкою. Ларрі знайшов у ній ручку, шпильку та чекову книжку. Відірвав депозитний бланк із кінця книжки й вивів на ньому ім’я та адресу матері, а тоді зупинився на хвильку, щоб підрахувати, і дописав її вік. Пришпилив папірець до кишені її блузки й заплакав. Він поцілував матір у щоку й утік зі сльозами на очах. Почувався дезертиром. Попри те, що на вулиці було повно божевільних, хворих і всюди крутилися військові патрулі, йому стало трохи краще. Тепер він сидів на лавці й міг подумати про нормальніші речі: про те, що мати втратила пенсію; про власну загублену кар’єру; про часи, коли вони з Івонн сиділи й дивилися чемпіонат із бейсболу, коли він міг бути певним, що далі буде секс та праведний сон; про Руді. Найбільше він тужив за Руді — краще було знизати плечима, усміхнутися, повернути ті двадцять п’ять доларів і врятувати шість втрачених років.

———

Мавпа померла о чверть на дванадцяту.

Вона апатично сиділа на своєму сідалі, сперши підборіддя на лапи, а тоді її повіки затріпотіли, тварина заточилася вперед і гепнулася на цемент із жаским фінальним стуком.

Ларрі більше не хотілося там сидіти. Він підвівся й рушив у бік алеї, де була сцена з великою акустичною мушлею. З п’ятнадцять хвилин тому він чув, як звідкись іздалеку кричить покликач страховиськ, та наразі єдиними звуками в парку були клацання його підборів та цвірінькання пташок. Очевидно, до пташок грип не чіплявся. Щастить.

Коли він наблизився до мушлі, то побачив, що на лавах перед сценою сидить якась жінка. Років п’ятдесяти, та вона дуже старалася виглядати молодшою. Одягнена в дорогі з вигляду сіро-зелені слакси та шовкову «селянську» блузку з широким вирізом… «От тільки навряд чи селяни могли дозволити собі шовкові речі», — подумав Ларрі. Вона озирнулася на звук його кроків. В одній руці незнайомка тримала пігулку й наступної миті невимушено вкинула її до рота, наче то був лише арахіс.

— Доброго дня, — сказав Ларрі.

Обличчя спокійне. Блакитні очі блищать гострим розумом. На ній були окуляри в золотій оправі, а дамська сумочка мала оторочку з матеріалу, який скидався на норкове хутро. На пальцях чотири каблучки: два персні з діамантами, один зі смарагдом «котяче око» та обручка.

— Е-е, мене можна не боятися, — сказав він.

Було безглуздо таке казати, та вона мала при собі тисяч двадцять на самих лише пальцях. Звісно, камінці могли виявитися підробками, та вона не скидалася на жінку, яка б носила цирконій з алюмінієм.

— Так, ви здаєтеся доволі безпечним, — сказала вона. — І наче й не хворі.

На останньому слові тон її голосу трохи підвищився, перетворивши репліку на ввічливе запитання. Вона була не такою спокійною, як здавалося на перший погляд: на шиї сіпався м’яз, а за жвавим розумом в очах виднівся той самий притлумлений шок, який Ларрі помітив уранці у своєму погляді, коли голився.

— Гадаю, що ні. А ви?

— Цілком здорова. У вас до підошви приклеїлася обгортка від морозива — бачили?

Ларрі глипнув на черевики — дійсно. Він зашарівся. Певне, вона говорила б подібним тоном, якби в нього була розстібнута ширінка. Він став на одну ногу й спробував позбутися обгортки.

— Ви схожі на лелеку, — сказала вона. — Сідайте, так буде зручніше. Мене звати Рита Блейкмур.

— Приємно познайомитися. Ларрі Андервуд.

Він сів. Вона простягла йому руку, і Ларрі легенько потиснув її, торкнувшись каблучок. Потім він обережно відірвав обгортку від підошви і, скривившись, кинув її в урну біля лавки. «ЦЕ ВАШ ПАРК, ТОЖ ТРИМАЙТЕ ЙОГО В ЧИСТОТІ!» — було написано на ній. Уся процедура здалася Ларрі напрочуд кумедною. Він закинув голову та розсміявся. Це був його перший щирий сміх відтоді, як він прийшов додому й побачив, що мати лежить на підлозі. Від серця відлягло: сміх не втратив своєї чудодійної сили. Він зринав у животі й виривався з-поміж зубів у той самий веселий спосіб. «А забирайтеся до біса!» — відповідав сміх усім негараздам.

Рита Блейкмур усміхалася водночас і разом із ним, і від самого його вигляду, і Ларрі знову вразила її невимушена, проте елегантна краса. Вона мала вигляд типової героїні котрогось із романів Ірвіна Шоу. Може, «Нічного чергового» або того, з якого зробили телевиставу, коли він був іще малим.

— Як почула ваші кроки, я мало не кинулася ховатись, — сказала вона. — Думала, що це йде той чоловік із розбитими окулярами та химерним світоглядом.

— Покликач страховиськ?

— Це ви його так назвали чи він сам так відрекомендувався?

— Моя вигадка.

— Дуже влучно, — кивнула вона, відкрила оторочену норкою (можливо) сумочку й дістала пачку цигарок. — Мені він нагадує божевільного Діогена.

— Так, лише шукає своє справжнє страховисько, — сказав Ларрі та знову засміявся.

Вона підкурила цигарку й випустила дим.

— І він не хворий, — додав Ларрі. — Але більшість заразилася.

— Вахтер у моєму будинку має цілком здоровий вигляд, —