Протистояння. Том 1 - Стівен Кінг
Праворуч від нього годинник вибив одинадцяту. Наразі механічні тварини, які так подобалися дітям, виступали перед порожньою аудиторією. Ведмідь сурмив у ріжок, механічна мавпа, яка ніколи не захворіє (однак може врешті спрацюватися), грала на тамбурині, слон бив хоботом у барабан. Важке музло, крихітко, важке, блядь, музло. «Кінець світу», сюїта в аранжуванні для механічних фігурок.
Трохи згодом годинник замовк, і Ларрі знову почув хрипкий крик, тепер уже милосердно ослаблений відстанню. Цього ранку покликач страховиськ перебував ліворуч від Ларрі — певне, десь на гральній ділянці Гекшера. Може, впаде там у дитячий басейн і захлинеться.
— Страховиська йдуть! — лунав тихий, хрипкий крик.
Сьогодні хмари розійшлись, і днина стояла яскрава й спекотна. Ларрі побачив, як повз його ніс пропливла бджола. Поблизу було кілька квітників, і комаха облетіла одну з квіток, а тоді сіла на півонію, здійснивши посадку на три точки. З боку звіринцю почулося заспокійливе, сонне дзижчання мух: на мертвих тварин опустився темний рій.
— Страховиська йдуть!
Покликач страховиськ був високим чоловіком. На вигляд років шістдесят п’ять. Ларрі вперше почув його минулої ночі, яку провів у готелі «Шеррі-Нетерленд». Його голос звучав урочисто й моторошно, ширячись темними, незвично тихими вулицями Мангеттену, наче спотворений луною крик божевільного Єремії[133]. Ларрі лежав без сну у двоспальному ліжку, і, попри те, що в номері горіла кожнісінька лампочка, не відпускала впевненість, що покликач страховиськ ішов по нього — шукав його, як потвори з нав’язливих кошмарів. Деякий час Ларрі здавалося, що голос дедалі гучнішає, наближається («Страховиська йдуть! Страховиська вже в дорозі! Вони вже зайшли в передмістя!»), і він чекав, коли двері до його номера, замкнені на потрійний замок, розчахнуться всередину й на порозі стоятиме покликач страховиськ… який виявиться не людиною, а гігантським, подібним до троля песиголовцем з очиськами, як у мухи, та вкритими слиною іклами.
Однак цього ранку Ларрі побачив його в парку, і виявилося, що це лише божевільний старигань у вельветових штанях, ляпанцях-зорі[134] та рогових окулярах, одна дужка яких трималася на скотчі. Ларрі спробував до нього заговорити, та покликач страховиськ перелякався й дав драла, гукаючи через плече, що страховиська можуть з’явитися на вулицях щомиті. Він перечепився через низенький сітчастий паркан і беркицьнувся на велосипедну доріжку з гучним і комічним «фльоп!»; окуляри злетіли з носа, але не розбилися. Ларрі рушив до нього, проте покликач страховиськ випередив його — він підхопив окуляри та кинувся в бік алеї, безперестанку волаючи свої попередження. Тож за півдня думка Ларрі про цього чоловіка змінилася: крижаний страх заступили нудьга й легка роздратованість.
У парку були й інші люди, і де з ким він розмовляв. За великим рахунком, вони поводились однаково, і Ларрі гадав, що й сам мало чим від них відрізняється: очманілі, говорили не до ладу і, здавалося, під час розмови не могли не хапати співрозмовника за рукав. Їм було що розповісти, та історії вони мали однакові. Їхні друзі та родичі померли або помирали. На вулицях стрілянина, П’яту авеню охопило полум’я, і чи правда, що «Тіффаніз»[135] більше немає? Як таке може бути? Хто прибиратиме вулиці? Хто забере сміття? Чи варто тікати з Нью-Йорка? Вони чули, що військові охороняють усі виїзди й виходи. Одна жінка до смерті боялася, що з метро виповзуть щури й успадкують землю — це нагадало Ларрі його власні думки того дня, коли він повернувся до Нью-Йорка. Один молодик жував «Фрітос»[136] із гігантського пакета й невимушено розказував Ларрі, як він здійснить мрію свого життя. Він прямував до стадіону «Янкіз», де збирався оббігти аутфілд голяка, а тоді помастурбувати на домашню пластину[137]. «Такий шанс випадає раз на життя, чуваче», — сказав він Ларрі, підморгнув обома очима й тоді пішов собі далі, наминаючи «Фрітос».
Багато хто з відвідувачів парку був хворим, але мерців траплялося не дуже багато. Певне, людей бентежила думка про те, що ними можуть поласувати тварини, і коли вони відчували наближення кінця, то заповзали до будинків. Цього ранку Ларрі наштовхнувся лише на один труп, та цієї зустрічі йому вистачило з головою. Він ішов Діагональною дорогою № 1 і завернув до громадської вбиральні. Ларрі відчинив дверцята, і всередині сидів вишкірений мрець — його обличчям завзято повзали опариші, руки лежали на голих стегнах, а погляд запалих очей був націлений на прибульця. Ларрі огорнуло нудотним запахом, та таким солодким, ніби мрець на унітазі був зіпсутою цукеркою — смаколиком, який у сум’ятті покинули на поталу мухам. Ларрі загрюкнув двері, але запізно: він розпрощався з кукурудзяними пластівцями, які з’їв на сніданок, і так довго сіпався від спазмів, що злякався, як би шлунок не надірвав. «Господи, якщо ти існуєш, якщо й досі розглядаєш прохання грішників, молю про одне: не показуй мені такого сьогодні, — благав Ларрі, шкандибаючи назад до звіринцю. — І так кепсько, коли навколо блукають шизоїди… та цього я не витримаю. Красно тобі дякую».
Ларрі сидів на лавці біля звіринцю (наразі покликач страховиськ відійшов за межі чутності) і зловив себе на думках про чемпіонат Головної бейсбольної ліги п’ятирічної давності. То були приємні спогади, адже саме тоді Ларрі востаннє почувався абсолютно щасливим, мав чудову фізичну форму й не накручував себе через усякі дурниці.
Гарні часи настали невдовзі після того, як він розсварився з Руді. Погризлися вони через дурню, і якби зустрілися знову («Цього вже ніколи не станеться», — почулося в його голові важке зітхання), Ларрі попросив би пробачення. Якби це їх помирило, він би став перед Руді навколішки й поцілував його черевики.
Вони сіли в старий роздовбаний «мерк’юрі» 1968 року та рушили до протилежного узбережжя. В Омасі в тарантайки навернулася коробка передач, і відтоді вони просувалися вперед так: два тижні — робота, потім — попутки на захід, ще пара тижнів роботи й так далі. Деякий час вони працювали на фермі на заході Небраски, унизу її ручки[138], й одного вечора Ларрі програв у покер шістдесят доларів. Наступного дня він попросив у Руді трохи грошей, щоб розплатитися. Місяць по тому вони прибули до Лос-Анджелеса, і Ларрі першим знайшов роботу. Ну, якщо можна назвати роботою миття посуду за мінімальну ставку. Минуло три тижні, й одного вечора Руді порушив питання позички. Він сказав, що познайомився з одним
