Війна світів. Фантастичні романи - Герберт Уеллс

— Моряк, мабуть,— сказав містер Бантінг.— Цікаві вони хлопці. «Відчалюй!»—напевне, морський термін, що означає наказ вийти з кімнати.

— Може, й так,— згодився Кас.— Я сьогодні вкрай знервований. Коли двері ото відчинялись, я мало не підскочив.

Містер Бантінг посміхнувся, ніби сам не підскочив із несподіванки.

— А тут іще,— зітхнув він,— ці книги!

— Одну хвилинку,— мовив Кас, устаючи і зачиняючи двері на ключ.— Тепер, гадаю, ніхто до нас не вдереться.

У цей час почулося, як хтось засопів.

— Безперечно одне,— зауважив Бантінг, присуваючи свій стілець до Каса,— що останніми днями в Айпінзі сталися дивні речі... дуже Дивні. Я, звичайно, не можу повірити в цю безглузду історію про невидиму людину...

— Вона таки неймовірна,— сказав Кас.— Але факт, що я бачив у рукаві...

— Та чи бачили ж ви? Чи впевнені у цьому?.. Може, тут, наприклад, дзеркало... Галюцинацію викликати досить легко. Не знаю, чи доводилось вам бачити коли-небудь справді доброго фокусника.

— Я не хочу знову товкти те саме,— відповів Кас.— Ми вже розібралися в цьому, Бантінгу. Ось ці книги... А ось і місце, що, як мені здалося, написано по-грецькому. Літери справді грецькі.

Він показав на середину сторінки. Містер Бантінг злегка почервонів і наблизив до книги своє обличчя,— очевидно, щось було пе гаразд з його окулярами. Обізнаність цього маленького чоловіка з грецькою мовою була наймізерніша, але він був упевнений, що всі парафіяни вважали, ніби він знає і грецьку, і давньоєврейську. А тепер... Чи не признатися? А може, просто вдати, що він читає? Раптом він відчув якийсь дивний дотик до потилиці. Він спробував поворухнути головою і зустрів непереборний опір. Немов чиясь важка, тверда рука схопила його за голову і сильно тисне її до столу.

— Не ворушіться! — прошепотів чийсь голос,— або я розтрощу вам голови!

Містер Бантінг глянув Касові в обличчя, що було зовсім близько від його власного, і побачив на ньому відбиття свого власного переляку й подиву.

— Я дуже шкодую, що мушу повестися з вам так брутально,— сказав Голос,— але нічого не поробиш. Відколи це ви навчилися нишпорити в приватних записках дослідників? — додав Голос, і два підборіддя, водночас гупнувши в стіл, клацнули чотирма рядами зубів.— Відколи це ви навчилися вдиратись до приватного помешкання людини, що опинилася в біді? — і знову стук об стіл і клацання зубів.

— Куди ви поділи мій одяг?.. Послухайте,— провадив далі Голос.— Вікна ці зачинені, ключ од дверей у мене. Людина я дуже сильна, під руками в мене — кочерга, і до того ж я — невидимий. Будьте певні, що, коли схочу, я можу любісінько вбити вас обох і легко звідси вибратися. Розумієте? Отож-то. Якщо я пущу вас, обіцяєте. мені не робити ніяких дурниць і виконувати те, що я скажу?

Вікарій та лікар перезирнулися, і обличчя в лікаря видовжилось.

— Обіцяємо! — відповів містер Бантінг.

— Обіцяємо! — повторив за ним і лікар.

Тоді Невидимець відпустив їм шиї, і вікарій з лікарем випросталися на своїх стільцях. Обличчя в них були дуже червоні, і обидва вони крутили головами.

— Сидіть, будь ласка, там, де й сидите,— сказав Невидимець.— Ось, бачите, кочерга. Входячи в цю кімнату,— вів далі Невидимець, ткнувши кочергу під ніс одному й другому,— я не думав, що тут хтось є, і сподівався, крім книг з моїми записами, знайти тут і свій одяг. Де він? Ні, не підводьтеся. Я й так бачу, що він зник. Хоч дні тепер досить теплі, щоб невидима людина могла бігати гола, але вечори — прохолодні. Мені потрібен одяг та й ще дещо. Потрібні мені й ці три книги.

XII. Невидимцеві вривається терпець

З одної дуже прикрої причини, яка зараз стане ясною, наше оповідання доводиться тут знову перервати. Поки все оте відбувалось у вітальні й містер Гакстер стежив за містером Марвелом, що палив люльку біля воріт, ярдів за дванадцять далі містер Гол і Тедді Генфрі з превеликим подивом розмовляли на єдину тоді в Айпінзі тему.

Раптом у двері вітальні щось сильно стукнуло, розлігся голосний крик, а потім... усе стихло.

— Е-гей!— гукнув Тедді Генфрі.

— Е-гей! — відгукнулося з пивниці.

Містер Гол усвідомлював речі повільно, але певно.

— Щось там не гаразд,— сказав він і відійшов од прилавка до дверей вітальні.

З виразом напруженої уваги на обличчях, із задумою в очах, вони з Тедді Генфрі підійшли до дверей вітальні.

— Щось сталося,— сказав Гол, а Генфрі підтакнув головою.

На них війнуло неприємним запахом хімікалій, і з кімнати почулися притишені звуки швидкої розмови.

— Чи все там у вас гаразд? — постукавши в двері, спитав Гол.

Приглушена розмова враз увірвалася, на мить настала тиша, а тоді знову заговорили пошепки, і хтось скрикнув: «Ну, ні, не треба!» Потім раптом почулася метушня, стук перекинутого стільця, і шум короткої боротьби. І знову тиша.

— Що там за дідько? — півголосом вигукнув Генфрі.

— Чи все у вас гаразд? — повторив містер Гол.

Вікарій озвався якимось дивним уривчастим голосом:

— Цілком. Прошу... не перешкоджати.

— Дивно! — зауважив містер Генфрі.

— Дивно! — згодився містер Гол.

— Каже «не перешкоджати»,— сказав Генфрі.

— Я не чув,— сказав Гол.

— І хтось сопів,— додав Генфрі.

Вони стояли, прислухаючись. У вітальні почали знову розмовляти швидко і притишено.

— Я не можу,— заявив містер Бантінг, підвищуючи голос.— Кажу вам, сер, я не хочу!

— Що таке? — спитав Генфрі.

— Каже, що не хоче,— пояснив Гол.— Але то ж він не до настоворить, правда?

— Це насильство,— сказав у вітальні містер Бантінг.

— Насильство,— повторив Гейфрі.— Я виразно чув.

— А хто це говорить тепер? — спитав містер Генфрі.

— Містер