Її величність кішка - Бернард Вербер

Я й гадки не маю, що таке зоопарки чи панди, та й куди він хилить — не збагну.

— Довгенько люди спарюються… правда?

— Кількадесят хвилин… коли ми — декілька секунд.

— Але навіщо?

Тут Наталі кричить — так голосно — аж чути на верхівці щогли.

— От і все. У неї оргазм, — по-знавецькому пояснює сіамець.

— Це трохи розслабить її — вона заслужила. Останнім часом Наталі якась надто напружена. Це й не дивно — після всього пережитого…

— За дев’ять місяців може з’явитися людинча.

— Це надихає. Зроби мені діточок, Піфагоре. Здається, мій перший млинець — нанівець, та це можна виправити.

— Ти про Анджело? Не треба так.

— Він такий вискочень!

— Ми часто кохаємось, але ти ніколи не вагітніла, — скрушно зітхає Піфагор.

— Гадаю, мій організм знав: не пора… Розум контролює тіло, розумієш…

Я бовкнула це здуру, не подумавши, але, гадаю, так воно і є. Щоб завагітніти — треба усунути внутрішні перешкоди. Це один із моїх талантів, розвинутих одночасно з умінням контролювати мозок: я можу впливати на свою фертильність.

Ми рушаємо в нашу каюту. Дорогою минаємо інших пасажирів.

Свині балакають з собаками, розуміючи одне одного просто з інтонації. Бадінтер і Наполеон — нерозлучні друзі. Коти відпочивають. Потомлені люди куняють, дехто грає в карти чи шахи.

Вже в нашому кубельці я зазираю своїми великими зеленими очима в його сині.

— Як щодо одного… експерименту? — запитую я. — Хочеш покохатися, під’єднавши Третє Око?

— Прошу?

Я знаю — він перепитує, щоб вигадати трохи часу на роздуми. Випереджаючи його відповідь, питаю:

— Потрібен дріт. Ти маєш?

— Ні, а ти? Може, зберігся той, що від розмови з Тамерланом?

— Оце вже ні: тікаючи з човна, я думала найперше про свою шкуру та РЕВАЗ, а не про сувенірчики на згадку.

Ми беремося шукати кабель по каютах. В одному з ящиків кокпіту нарешті знаходимо.

Ми повертаємось до нашої кабіни. Піфагорові вдається замкнути двері на засув — щоб нас не турбували. Я запинаю штори.

Ми знаємо — це суто людські звички.

Нарешті ми всідаємось на койку, одне навпроти одного.

— Боїшся? — запитую.

— Скільки я знаю, цього ще ніхто не робив, навіть люди, — обтрушується Піфагор.

— Це ще один доказ нашої вищості. Подвійне з’єднання — це terra incognita духу.

Я вичитала цей вислів в Інтернеті. Знаю: багатий словниковий запас вражає, тож, маю надію, Піфагорові сумніви остаточно розвіялись.

— Ти певна, що ми не наробимо біди?

— Не спробуємо — не дізнаємося.

Він двома лапами знімає кулю, що править йому за приймач і передавач для спілкування з людьми, тоді під’єднує USB-кабель до свого Третього Ока. Я роблю те саме — й мене тут-таки пересмикує. Знаю — це від електричної активності мозку.

— Ти готовий? — дещо збентежено запитую я.

Сіамець ледь помітно здригається.

— Ні, стривай… Якщо це буде… так би мовити… неприємно абощо… я не хотів би, щоб ти думала, нібито…

— Боїшся, що я прочитаю твої найбрудніші думки?

— Е… ні, авжеж ні... — мимрить Піфагор.

Отже, я влучила.

— То налаштуй себе на хороше, гаразд?

Я стаю в позу, щоб прийняти його тіло, тоді душу. Ми зливаємося. У мені здіймається хвиля насолоди, і я заплющую очі.

Спершу — нічого, що б різнилося від звичайних любовних утіх.

Але раптом відбувається щось нове, і годі його описати.

Я вибухаю небувалою насолодою: мені вдвічі, втричі, вдесятеро приємніше, ніж зазвичай. Перед очима мигтять кольорові цятки: утворюючи дивні лінії, вони вибухають у моїй голові феєрверками. Здається, я бачу вогні, у яких згоряє мій мозок: жовті, червоні, помаранчеві, чорні.

Аж тут переді мною постає видіння.

Моя мати. Вона народжує. Шість кошенят, серед них — я. Дивно — я знаю, що це я, дарма що вигляд маю геть інакший. Моя шерсть — сіра, не чорно-біла. Навіть очі — сапфірово-блакитні, хоча тепер їхній колір ближчий до смарагдово-зеленого.

Я була сірим кошеням із блакитними очима!

Я змінилася.

Далі я бачу, як смокчу мамине молоко, бавлюся з братами й сестрами. Б’ю їх лапами, щоб доступитися до найкращої цицьки.

Ще змалечку я була груба егоїстка.

Далі я, вже трохи старша, несу трофей — першу вбиту мишку. Я бачу себе наче збоку. Пихата кішка, яка знає, що буде королевою. Не минає й кількох тижнів — а у мене вже манери лідерки.

Тоді картинки мигтять швидше: я з моєї служницею Наталі в її квартирі, народжую; битва на Лебединому озері, наше облаштування на острові Сіте, моя імпровізація на органі собору Паризької Богоматері, політ на повітряній кулі, перший вибух сміху — коли побачила хвіст сфінкса, перше плавання у річці — попри страх води, Третє Око, світлина Землі з космосу, суд свиней над людством, корида, знайомство з мистецтвом у Дуврі, кривава бійня на замерзлій річці і, нарешті — єднання з Піфагором — душею й тілом.

Усе це — я.

Я відчуваю, що й перед Піфагором пролітає його життя. Маючи змогу прочитати його думки, підглядаю: народження, юність, ми разом — так, як сприймав це він, іноді геть відмінно від мене.

Усе це — він.

Дві лінії життя, аж до цієї миті — коли наші долі єднаються.

Мої вогні сплітаються з його — зеленими, синіми, сірими, чорними, білими — в одне перлово-бузкове полум’я.

Я відчуваю, як тепло, піднявшись спиною з кінчика мого хвоста, вибухає — спершу в матці, тоді — в мозку.

Моє серце — наче світло, що мерехтить дедалі швидше. Наші два серця — б’ються в унісон. Наше світло розгоряється.

Я бачу те, що й він; він бачить те, що я. Я відчуваю його — і знаю, що він відчуває мене.

І я стаю ним, а він — мною.

Разом ми — одна більша істота, що перевершує нас поодинці. Вона має чотири ока, чотири вуха, вісім лап, два носи, два роти, два мозки, два серця, два статевих органи.

Мене охоплює невимовна й незрівнянна насолода — фізична втіха поєднана з духовною.

Я хочу, щоб ця мить тривала вічно.

У моєму запаленому мозку гарячково нуртують думки.

Я обмежена лише своїми уявленнями про себе.

Проте я — не лише така, якою себе уявляю.

Я думаю, що я — Бастет, але я можу бути кимось більшим. Я можу бути Бастет плюс Піфагор.

Я можу бути всіма котами. Я можу бути всіма тваринами.