Її величність кішка - Бернард Вербер

Як вони нас відшукали?

Це Шампольйон.

Що довше я про це думаю — то очевидніша відповідь: мабуть, папуга, дотримавши слова, скрізь шукав допомоги, а що я наказала сконтактуватися з людьми — він і послухав. От лише не з тими, з ким треба.

Релігійні фанатики прийшли відібрати РЕВАЗ.

Бородані не припиняють стріляти. Далі — наче у сповільненому кіно.

Люди, яких я не люблю, б’ються зі щурами, яких я не люблю ще більше. Коли наші вороги пускають одне одному кров — це дуже тішить.

Аж тут невідь-звідки вигулькує чиясь рука і, схопивши мене за загривок, кудись несе.

Бородань.

Вони якось допетрали (чи то розбовкав Шампольйон), що РЕВАЗ — у мене.

Я б його вкусила чи бодай подряпала, та коли мене хапають за загривок — я зовсім безпорадна, я наче повертаюся в дитинство, коли мама переносила мене в пащі, тримаючи зубами за загривок.

Так, це моя слабина, глибоко вкорінений умовний рефлекс — як червоні лазерні вогники, що мене зачаровують, і рулони туалетного паперу (несила втриматись, аби не розмотати).

Негідник вшивається, вимахуючи мною, мов яким трофеєм.

Тамерлан стежить за нами віддалік. Збагнувши, що і як, пискає до своїх — і пацюки миттю кидаються наздогін.

Усі полюють на мене!

Релігійний фанатик біжить по кризі, коли раптом зліва вискакує бик і вмить його перекидає — аж той випускає мене з рук. Я встигаю впізнати, що бачила цього бика у свиней на кориді.

Над биком пурхає Шампольйон: мабуть, він і привів його сюди.

Проте вони не самі: з ними сотня свиней із заводу «Ковбаска» під керівництвом нашого адвоката Бадінтера, а також зграя собак на чолі з бордер-коллі.

— Шампольйоне!.. Я в тобі не сумнівалася.

А сама думаю, хоч і не наважуюся сказати:

Міг би так не баритися.

Що коїться далі, описати важко. Справжнє побоїще. Щури перемкнулися на озброєних бороданів, і ті вже не гатять так завзято. Хтось несамовито розкидає навсібіч гранати. Щури провалюються в свіжі ополонки й тонуть у крижаній воді.

При зручній нагоді собаки, свині й бик атакують гризунів — і ті кидаються врозтіч.

Усі ганяються за мною, наче за м’ячем на футбольному (чи мишею на котобольному) матчі. Тільки за поле править біла й гладенька замерзла ріка, команди мають кількадесят тисяч гравців різних видів, ну а м’яч у цій грі… я.

Коли ні гармат, ані боєприпасів у бороданів не лишається — вони хапаються за шаблі й заходяться навмання рубати ворушку брунатну масу.

Анджело, Піфагора й мене оточує сотня пацюків, коли не знати звідки на ковзанах випурхує Наталі. Служниця вихоплює мене з тої бучі та пригортає до грудей. Потому, ковзаючи, тікає — якнайдалі від бойовища.

Молодець, Наталі.

Бородані — за нею, та без ковзанів нас не догнати: не втримуючись на слизькій кризі, вони знай падають.

Може, таки варто було віддати РЕВАЗ Піфагору?

Аж ось і він — про вовка промовка.

— Хочеш узяти РЕВАЗ? — нявчу до нього.

— Ти ніби краще даєш із ним раду.

Ото вже боягуз!

Я теліпаюся на руках у служниці; хоч як швидко вона біжить — щури не відстають. Тут, розганяючи гризунів, наспівають свині.

Я впізнаю Бадінтера — повівши писком, кабан запрошує мене забратися йому на спину. Я вганяю кігті в його шкуру, щоб не впасти. Тоді він зривається з місця й жене до берега, щосили відштовхуючись величезними ратицями — вони непогано надаються для бігу по кризі. На твердішому, хоч і засніженому, ґрунті гонитва поновлюється.

Брунатна орда вже близько.

Захеканого Бадінтера вже наздоганяють пацюки.

— Ой-ой, вони нас упіймають! — вищу я.

Та він не розуміє мого нявкоту.

Свині, собаки й коти інстинктивно збиваються у щільне захисне коло.

Ніколи б не подумала, що зумію об’єднати стільки видів.

Я зістрибую з виснаженого, липкого від поту кабана. Що ж, сама впораюся.

Всюди — крики, галас, сутички, полеглі. Зойки поранених переплітаються з бойовими вигуками звитяжців.

Я б’юся нарівні з усіма: ухиляючись від зубів і хвостів, нападаю, кусаю, роздираю.

Зрештою мене долає втома — щури беруть кількістю.

Переді мною знову виринає бик — запрошує сісти верхи. Я хапаюся за його шию, точно як перед тим — за Бадінтерову. Опустивши голову, він несеться просто на щурів: чавить ногами, проштрикує рогами. Потужна бойова машина, бик майже не поступається силою левові Ганнібалу.

Аж тут, просто посеред того шарварку, я впізнаю Тамерлана — він і досі на вершечку піраміди з пацюків, назирає за битвою. Ми міряємось поглядом — його червоні очі проти моїх зелених.

Мені кортить наказати бикові кинутись на нього, та я не знаю бичачої мови; намагаюся під’єднатись до його мозку, але він мене не чує — надто збуджений.

Що далі — то важче: хурделить дужче, застилає зір. Гризунам така негода тільки в поміч — їхнє військо, й без того незліченне, знай поповнюють нові загони.

Щури чіпляються до ніг мого бика — і нарешті він зупиняється. Та мене вхопити не встигають — я зістрибую й щодуху припускаю засніженим узбережжям.

Встигаю побачити лише, як сірі гострозубі клубки шерсті обліплюють мого дужого друга. У нього підламуються коліна, він тяжко падає на лід.

Прощавай, друже, ти героїчно стояв до кінця.

Щури рішуче наступають.

Мені холодно. Страшно. Але РЕВАЗ я просто так не віддам, я не здамся без бою.

Аж гульк — випурхує Шампольйон: схопивши мене, папуга старається злетіти, та, вочевидь, переоцінює свої сили. Дрібного пацюка, як-от Тамерлана, він ще може підняти, але мене, здорову кішку… де там! Та какаду не тратить надії. Тим часом щури, погрозливо шкірячись, підступають.

— Ти зробив усе, що міг, Шампольйоне, але це вже тобі не під силу.

Папуга не відповідає — тільки верещить якоюсь незрозумілою мовою. Але на його крик відгукується соколиця, що досі кружляла над бойовищем, підлітає і хапає мене за шкірку.

І ось — я лечу.

На щастя, я не надто гладка. Недарма пильнувала фігуру, інакше мене було б не підняти.

Наді мною лопотять пташині крила. Нахиляю голову — там, унизу, всі як один не зводять з нас очей. Я намагаюся прибрати граційну позу — відповідно до королівського статусу.

Так, я знов лечу — тепер не на повітряній кулі, ані на дирижаблі, ні на линві, а в пташиних лапах. Чи небо, бува, не ідеальний вихід з усіх складних