Пісні далекої Землі - Артур Чарльз Кларк
— Ми прибули і все гаразд?
— Звичайно — інакше ти б іще спав. Все йшло згідно з наміченим планом. Корабель почав будити нас місяць тому, а нині ми вже на орбіті навколо Таласси. Технічні служби перевірили всі системи; тепер настала твоя черга попрацювати. І ще один маленький сюрприз маємо для тебе.
— Приємний, сподіваюсь?
— Ми сподіваємось також. За дві години капітан Бей збирає всіх у Головній Залі. Якщо не захочеш іще ходити, то спостерігай ці збори звідси.
— Я прийду до Зали — хочу побачити всіх. Та чи не можна спершу поснідати? Давно вже я не…
Капітан Сірдар Бей мав утомлений, але щасливий вигляд, коли вітав п’ятнадцятьох чоловіків та жінок, які, щойно оживлені, представлялися тим тридцятьом, що складали тепер команди А і Б. Згідно з корабельними правилами, команда Б мала тепер спати, хоч дехто з них і вештався в кінці Зали, всім своїм виглядом удаючи, що їх там немає.
— Радий, що приєдналися до нас, — звернувся він до новоприбулих. — Приємно бачити тут стільки нових облич. А ще приємніше — бачити планету, усвідомлюючи, що наш корабель подолав перші двісті років свого шляху згідно з планом і без будь-яких серйозних перешкод. І ось перед нами Таласса, як і було намічено.
Всі звернули погляди на відеодисплей, що займав мало не цілу стіну. На більшій частині площі подавалася різноманітна інформація стосовно стану корабля, але одна велика секція була, мабуть, вікном у космос. Вона майже вся була заповнена неймовірно прекрасним зображенням біло-голубої кулі, що сяяла в променях світла. Певно, всі присутні з болем у серці відчули її вражаючу схожість із Землею, якщо дивитися на неї з великої висоти над Тихим океаном: майже суцільна вода і лише декілька ізольованих клаптиків суші.
От і тут була суша — щільний архіпелаг з трьох островів, частково закритий запоною хмар. Лорен подумав про Гавайї, які ніколи не бачив і які вже не існували. Та між двома планетами була суттєва різниця: протилежна півкуля Землі була переважно сушею, тоді як протилежна півкуля Таласси становила суцільний океан.
— Ось вона, — з гордістю проголосив капітан. — Все, як було заплановано. Але однієї деталі передбачено не було, і це, безперечно, внесе корективи до наших подальших дій.
Пам’ятаєте, що Таласса була заселена розсіювачем «Марк 3А» — п’ятдесятитисячним модулем, який вилетів із Землі 2751 року і прибув сюди 3109го. Все йшло гаразд, і через сто шістдесят років від них були одержані перші радіосигнали. Повідомлення йшли безперервно протягом двохсот років, а потім раптово обірвалися після короткої звістки про катастрофічне виверження вулкана. З того часу звідси не було ніяких звісток, і на Землі припустили, що наша колонія на Талассі або загинула, або — як бувало з колоніями неодноразово — дегенерувала до стадії варварства.
Спеціально для новоприбулих дозвольте мені повторити, що саме ми тут виявили. Ясна річ, підлітаючи до цієї зоряної системи, ми прослуховували всі частоти. Та марно — не вловлювали навіть радіаційних витоків від працюючих енергосистем.
Коли наблизились, то збагнули, що це ніякий не доказ. Таласса має дуже густу іоносферу. Під нею може бути скільки завгодно середньо та короткохвильової балаканини, але ніхто з-поза її меж ніколи про це не дізнається. Мікрохвилі, щоправда, проходитимуть крізь неї, але ми, мабуть, не спромоглися їх вловити.
Так чи інакше, на цій планеті виявилась досить розвинута цивілізація. Ми побачили вогні їхніх міст — чи принаймні містечок — як тільки отримали добру видимість на нічній стороні планети. Тут є безліч дрібних промислових підприємств, невеличкий прибережний флот — без великих суден — і навіть з десяток літаків, які можуть розвинути швидкість до п’ятисот кілометрів на годину, що дає їм змогу дістатися будь-куди за п’ятнадцять хвилин.
Очевидно, за такого щільного розселення їм не дуже потрібна авіація, до того ж вони мають непогану мережу шляхів. Але досі ми не виявили ніяких систем зв’язку. І жодного супутника, навіть метеорологічного, хоча, зрозуміло, вони їм потрібні… а, може, й ні, оскільки їхні судна, мабуть, ніколи не випускають з поля зору суходіл. Бо ж іншого суходолу просто немає.
Отака ситуація. З одного боку, цікава, а з другого — вельми приємна несподіванка. Так принаймні мені хочеться думати. Чи є якісь запитання? Прошу, пане Лоренсон.
— Чи були спроби вступити з ними в контакт?
— Ще ні, ми вважали це неприйнятним, доки напевно не знаємо рівня їхньої культури. Хоч як ми поведемося, у них це може викликати справжній шок.
— Чи знають вони, що ми тут?
— Скоріше, ні.
— Але ж наш квантовий рушій — його вони певно бачили!
Запитання було доречне, бо квантовий реактивний двигун за повної потужності створював видовище, рівних якому майже не доводилося бачити людині. За сліпучістю воно дорівнювало атомній бомбі, але тривало набагато довше — місяцями замість мілісекунд.
— Можливо, але я сумніваюсь у цьому. Адже ми були по той бік їхнього сонця, коли здійснювали майже все гальмування. Навряд чи вони бачили нас у сонячному блиску.
По тому хтось запитав те, про що кожен думав:
— Капітане, як це позначиться на нашій місії?
Сірдар Бей задумливо поглянув на аудиторію:
— На цьому етапі сказати щось певне неможливо. Кількасот тисяч людей тут — чи скільки їх може бути — може значно полегшити нашу справу. З іншого боку, якщо ми їм не сподобаємось…
Він виразно знизав плечима.
— Я згадав пораду, яку один стародавній дослідник невідомих країн дав своєму колезі. Якщо ви вважаєте, що тубільці дружелюбні, то такими вони звичайно й виявляються. І навпаки. Тож, доки вони не доведуть протилежне, ми припускатимемо, що вони дружелюбні. А якщо це не так…
