Пісні далекої Землі - Артур Чарльз Кларк
Я знов розпочинаю жити, моя люба. Так, так, ти була мудріша за мене, хоча й звався я філософом! Ніхто не має права вмерти, доки ще здатний допомогти своїм. То було егоїзмом з мого боку, коли я бажав протилежного… коли сподівався лягти поруч із тобою навік у місцині, яку ми разом обрали так давно і так далеко звідси… Тепер я навіть можу змиритися з тим, що твої останки, як і все те, що я так полюбляв на Землі, розсіяні десь по всій Сонячній системі.
Втім, зараз маю роботу; а допоки я звертаюся до твоєї пам’яті, ти ще жива.
9. У пошуках суперпросторуЗ усіх психологічних ударів, яких вченим двадцятого століття довелось зазнати, найнищівнішим — а, до того ж, несподіваним — було, мабуть, відкриття, що нема чогось наповненішого, ніж «порожній» простір.
Давня Арістотелева концепція про те, що Природа не терпить порожнечі, виявилась цілком справедливою. Навіть коли усунути кожен атом, на вигляд, твердої матерії з зайнятого нею об’єму, то залишиться пекельний казан енергії, яка своєю потужністю й інтенсивністю перевершить усяку людську уяву. Для порівняння, навіть найщільніша форма матерії — нейтронна зірка з її сотнею мільйонів тонн у кубічному сантиметрі — виявилась усього-навсього невідчутним привидом, ледь помітним згущенням у незбагненно щільному, проте піноподібному за структурою «суперпросторі».
Що простір містить у собі набагато більше, ніж припускала наївна інтуїція, було вперше засвідчено класичною працею Лемба та Резерфорда ще 1947 року. Досліджуючи найпростіший з елементів — атом водню, — вони виявили, що, коли єдиний електрон обертається навколо ядра, відбуваються дивні речі. Замість рухатися плавною криволінійною траєкторією, він поводив себе так, начебто якісь субмікроскопічні хвилі безперервно його підштовхують. Хоч і важко було це сприйняти, але то були якісь флуктуації в самому вакуумі!
З давньогрецьких часів філософи розійшлися в поглядах і утворили дві наукові школи: одні вважали, що все в Природі тече плавно, а другі — що це ілюзія; за їхньою думкою, насправді рух відбувається дискретно, тобто ривками або стрибками, але настільки маленькими, що в звичайних умовах вони не помітні. Утвердження атомної теорії було тріумфом другої школи; а коли планківська квантова механіка продемонструвала, що навіть світло й енергія надходять маленькими порціями, а не нерозривним потоком, суперечки остаточно припинились.
Зрештою, світ Природи виявився дробленим, тобто переривчастим. Хай навіть для неозброєного ока водоспад і, скажімо, цеглоспад здавались явищами вкрай різними, насправді вони були дуже схожі. Просто крихітні «цеглинки» води надто малі, щоб роздивитись їх без допоміжних засобів, але фізичні прилади таку змогу дають. Тепер аналіз пішов на крок далі. Чому так важко сприймалася ця дробленість простору? Не лише через її субмікроскопічність, а й через суперрадикальність самої ідеї.
Ніхто не міг собі уявити мільйонну частку сантиметра, але принаймні сама цифра — тисяча тисяч — зустрічалась у таких людських справах, як бюджет чи статистика населення. Сказати, що на одному сантиметрі можна розмістити мільйон вірусів, — це для людини мало певний сенс.
Але мільйонна мільйонної частки сантиметра? Приблизно такі були розміри електрона, і це вже було поза межами уявлення. Можливо, це можна було збагнути розумом, але на почуттєвому рівні — аж ніяк.
І все ж таки, масштаб подій, які відбувалися в структурі простору, був іще неймовірно дрібніший — для порівняння, мурашка і слон з тієї точки зору були, по суті, однакових розмірів. Якщо намагатись уявити собі цю структуру як бульбашку, піноподібну масу (майже безнадійно хибне витлумаченя, хоч і перше наближення до істини), то ці бульбашки були…
…тисячною часткою мільйонної мільйонної мільйонної мільйонної мільйонної частки…
…одного сантиметра в поперечнику.
А тепер уявіть собі, як вони безперервно вибухають з енергіями, як від атомної бомби, а потім знову поглинають ту енергію й знову випльовують її — і так без кінця і краю, віки вічні.
Такою — звичайно, в дуже спрощеному вигляді — була та картина, якою деякі фізики двадцятого століття уявляли собі фундаментальну структуру простору. Що його внутрішні енергії колись можна буде приборкати, здавалося тоді суцільною нісенітницею.
Так само було — на покоління раніше — з ідеєю вивільнення щойно виявлених сил атомного ядра; однак це здійснилося менше ніж за півстоліття. Приборкання ж «квантових флуктуацій», що включало в себе й енергетичні поля космічного простору, було завданням на багато порядків складнішим — але й винагорода відповідно значнішою.
Серед іншого, це дало б людству свободу польотів у Всесвіті. Космічний корабель зміг би прискорюватись нескінченно, бо вже не потребував би пального. Єдиним, що обмежувало б його швидкість на практиці, було б, як не парадоксально, те саме, що мусили долати колишні літаки, — тертя навколишнього середовища. Адже міжзоряний простір заповнений міріадами водневих та інших атомів, що далися б взнаки задовго до того, як корабель досягне граничної межі, яку становила швидкість світла.
Квантовий двигун могли б розробити ще в середині третього тисячоліття, і тоді історія людської раси напевне пішла б зовсім іншим шляхом. Та, на жаль, як бувало не раз раніше в зигзагоподібній історії наукового прогресу, помилкові спостереження та хибні теорії затримали остаточний прорив до істини майже на тисячу років.
Гарячкові століття Останніх Днів дали силу яскравих — хоч здебільшого занепадницьких — творів мистецтва, але надто мало в сфері фундаментальної науки. Більше того, на ту пору довгий список невдач переконав майже всіх, що отримати доступ до енергій космічного простору — справа безнадійна, як вічний двигун, неможливий навіть теоретично, не кажучи вже про практику. Однак — на відміну од вічного двигуна — в цьому випадку теоретичну можливість не було ще доведено, а доки лишалися сумніви, жевріла й надія.
І лише за сто п’ятдесят років до кінця група фізиків з дослідницького безгравітаційного супутника «Лагранж1» повідомила, що
