Пісні далекої Землі - Артур Чарльз Кларк
На 3000й рік астрономи вже були певні, що своїми велетенськими орбітальними телескопами обнишпорили простір у межах п’ятисот світлових років від Сонця, виявивши всі наявні планетні системи. Були знайдені десятки землеподібних світів, а деякі з найближчих були піддані більш-менш детальній зйомці. Деякі мали атмосферу з такою невід’ємною ознакою життя, як надмірний відсоток кисню. Можна було з достатньою ймовірністю припустити, що люди там вижили б — якби змогли туди дістатися.
Люди не могли, але Людина могла.
Перші кораблі-розсіювачі були надто примітивні, але вони дали сильний поштовх розвиткові технології. З тими двигунами, які було розроблено на 2500й рік, вони могли, несучи свій дорогоцінний вантаж із замороженими ембріонами, досягти найближчої планетної системи за двісті років.
Втім, людські ембріони — то була найменша частка вантажу. Ще доводилося везти автоматичне обладнання для пробудження до життя й вирощення тих потенційних людських істот, для навчання їх, як вижити в невідомому, але, можливо, ворожому середовищі. Було б марно — та й, по суті, жорстоко — порозкидати голих, нетямущих дітей по світах, настільки ж непривітних, як Сахара чи Антарктида. їм слід було дати освіту, необхідні знаряддя, навчити, як шукати та використовувати тамтешні ресурси. Після посадки розсіювача, який перетворювався на Материнський Корабель, він мав би дбати про кілька поколінь земних посланців.
Та й не одних лише представників людської раси слід було везти, а повний біологічний набір організмів: рослини (хоч невідомо було, чи буде там для них ґрунт), свійські тварини, а також численне розмаїття комах та мікробів — на випадок, якщо нормальний цикл виробництва харчів дасть збій і виникне потреба повернутись до стародавньої практики.
Це починання мало одну безперечну перевагу. Всі хвороботворні бактерії й усі паразити, від яких людство страждало з незапам’ятних часів, можна було залишити на Землі, щоб вони загинули під стерилізуючим випроміненням Нового Сонця.
Банки даних, «експертні системи», здатні дати раду в будь-якій з можливих ситуацій, роботи, механізми заміни й налагодження — все це треба було сконструювати. І так, щоб вони могли функціонувати щонайменше дві сотні років.
Хоч ця справа здавалась нездійсненною, вона була така заманлива, що майже все людство взялося до праці. Адже люди мали перед собою довгострокову мету — останню далекосяжну мету, яка могла виправдати факт існування життя, бо воно тим самим не закінчувалося навіть після загибелі Землі.
Перший корабель-розсіювач залишив Сонячну систему 2553 року, прямуючи до найближчого з близнюків Сонця — зірки Альфа сузір’я Центавра. І хоча кліматичні умови на її планеті Пасадена, завбільшки такій як Земля, були вкрай несприятливі через вплив розташованої поблизу зірки Бета Центавра, до найближчої планети було вдвічі далі. Щоб долетіти до Сіріуса-Ікс, потрібні були чотириста років; коли розсіювач туди прибуде, Земля вже, мабуть, загине.
А щодо Пасадени, то, якби її вдалося успішно колонізувати, часу було б удосталь, аби про цю добру новину сповістити людство. Двісті років на сам політ, п’ятдесят, щоб там укорінитися, побудувавши, зокрема, невеликий передавач, і всього чотири роки на те, щоб сигнал повернувся на Землю, — що ж, як пощастить, то вже десь у 2800 році слід чекати всенародного тріумфу…
Насправді це сталося 2786 року: Пасадена перевершила всі сподівання. Ця звістка дала новий імпульс програмі розсіювання, і з небаченим ентузіазмом люди відправляли корабель за кораблем, кожного разу технічно досконаліший, ніж усі попередні. Останні модифікації вже здатні були розвинути швидкість, що дорівнювала одній двадцятій швидкості світла, і в межах своєї досяжності вони вже мали понад п’ятдесят можливих цілей.
Навіть коли радіомаяк на Пасадені змовк, сповістивши тільки, що перша висадка пройшла успішно, люди швидко отямилися від збентеження. Адже зроблене один раз завжди можна повторити — і ще повторити — успіх буде щоразу ймовірніший.
На 2700 рік вчені відмовилися від примітивної технології заморожування ембріонів. Генетичну інформацію, яку Природа закодувала у спіральній структурі молекул ДНК, тепер навчились розміщати простіше, безпечніше й навіть стисліше в пам’яті найновіших комп’ютерів, так що мільйон генотипів можна було розмістити в кораблі-розсіювачі не більших розмірів, аніж звичайний літак на тисячу пасажирів. Цілу ще не народжену популяцію з усім самовідтворним устаткуванням, необхідним для розбудови нового цивілізованого суспільства, стало можливим запакувати в контейнер розмірами в кількасот кубічних метрів і відправити до зірок.
Саме це, знав Брант, і сталося сім сторіч тому на Талассі, Дорога йшла вгору, і вони вже проминули вибоїни, полишені першими роботами-екскаваторами, які шукали сировину для створення його власних предків. Ще трохи, й вони побачать давно покинуті цехи, а за ними…
— Що таке? — пошепки вимовив радник Сіммонс.
— Стій! — скомандувала мер. — Вимкни двигун, Бранте. — І вона потягнулася за мікрофоном.
— Говорить мер Уолдрон. Ми перебуваємо на семикілометровій позначці. Спереду бачимо якесь світло — його видно крізь дерева — на мій погляд, точнісінько з місця Першої Висадки. Не чути нічого. Їдемо далі.
Брант не став чекати наказу й трохи відпустив важіль швидкості. В його житті це була друга драматична подія — після урагану в дев’ятому році.
Та подія мало не стала трагічною: йому вельми пощастило, що він лишився живий. Можливо, й тут на нього чатує небезпека, але не вірилось. Хіба роботам властива ворожість? Та й чого треба інопланетянам тут, у Талассі? Певно, їх спонукає лише цікавість і вони сповнені дружніх почуттів.
— А знаєте, — мовив радник Сіммонс, — я добре роздивився цю штуковину, коли вона летіла понад лісом, і я певен, що це якийсь літак. Адже розсіювачі ніколи не мали крил та обтічної форми. Та й, до того ж, розміри в цього апарата замалі.
— Так чи інакше, — сказав Брант, — за п’ять хвилин ми дізнаємося, що це за з’ява. Дивіться, воно сіло в Парку Землі — цього слід було чекати. Може, вийдемо з машини й пройдемо далі пішки?
Парк Землі був ретельно доглянутий овальної форми моріжок зі східного боку від Першої Висадки, та зараз він був для них поза межами видимості, заслонений невиразним чорним силуетом Материнського Корабля — найстарішого й найшанованішого пам’ятника на планеті. А
