Соляріс. Едем. - Станіслав Лем

Я стояв, майже притискаючись спиною до дверей. Кімната була трохи більша за мою, з таким же панорамним ілюмінатором, на три чверті заслоненим завіскою з дрібними голубенькими й рожевими квіточками, напевно, привезеною з Землі, — вона явно не належала до спорядження станції. Уздовж стін тяглися книжкові полиці й шафки, покриті сріблясто-зеленою емаллю. Все з шафок було вивернуто просто на підлогу, між табуретками й кріслами. Переді мною, захаращуючи прохід, лежали перекинуті два пересувні столики, завалені журналами, які, видно, висипалися з розірваних тек. Розгорнені віялом сторінки книжок були залиті рідинами з розбитих колб та пляшок з притертими корками: ці колби й пляшки були з такого товстого скла, що, просто впавши на підлогу, навіть з великої висоти, нізащо не змогли б розбитися. Під ілюмінатором лежав перекинутий стіл з розтрощеною лампою на висувному кронштейні; поряд валявся табурет, дві ніжки якого було встромлено в напіввисунуті шухляди стола. Усю підлогу встеляв шар карточок, списаних аркушів та інших папірців. Я впізнав Гібарянів почерк і нахилився. Піднімаючи розрізнені аркуші, я помітив, що моя рука відкидає не одну тінь, як досі, а дві.

Я обернувся. Рожева завіска палала, немовби її підпалили згори, а різка смуга сліпучо-голубого вогню чимдалі розгоралася. Я рвучко відсунув завіску, і в очі мені вдарило полум’я гігантської пожежі, що охоплювала третину обрію. Довгі, потворно витягнені тіні бігли поміж хвиль до станції. Це займався світанок. У зоні, де перебувала станція, після ночі, яка тривала всього годину, на небо викочувалося друге, голубе сонце планети. Автоматичний вимикач погасив лампи під стелею, і я знову нахилився до розкиданих паперів. Перебираючи їх, знайшов короткий план експерименту, який мав відбутися три тижні тому. Гібарян збирався піддати плазму Океану дії наджорстких рентгенівських променів. З тексту я зрозумів, що план цей мав здійснити Сарторіус, провівши експеримент, — у мене в руках була копія. Осяяні світлом, білі аркуші сліпили очі. Новий день був не такий, як попередній. Під оранжевим небом сонця, яке поволі остигало, чорнильний, з кривими відблисками Океан майже постійно вкривала брудно-рожева імла, ніби зливаючи в одне ціле небосхил, хмари й хвилі. Тепер усе це щезло. Навіть профільтрований крізь рожеву тканину завіски схід палахкотів, мов пальник сильної кварцевої лампи, і мої засмаглі руки здавалися в ньому майже сірими. Кімната змінилася: все, що мало червоний відтінок, стало враз блякло-бронзовим, мов сира печінка, а всі предмети білого, зеленого й жовтого кольорів, навпаки, налилися соковитою барвою і, здавалося, самі випромінювали сяйво. Примружившись, я зазирав у шпарку завіски: небо перетворилося на біле море вогню, під яким погойдувалося й дрижало щось схоже на розплавлений метал. Я стулив повіки — в очах попливли червоні кола. На полиці надбитого вмивальника лежали темні окуляри. Я надів їх — вони закрили мені майже півобличчя. Тепер завіска світилась, як полум’я натрію. Я заходився читати далі, піднімаючи з підлоги аркуші й складаючи їх на столику, що якимсь дивом стояв неперекинутий. Частини тексту бракувало.

Це були протоколи вже проведених досліджень. З них я довідався, що Океан протягом чотирьох днів піддавали опроміненню в пункті, розташованому за тисячу чотириста миль на південний схід від теперішнього місця розташування станції. Для мене це виявилося цілковитою несподіванкою — адже застосування наджорстких рентгенівських променів заборонено конвенцією ООН через їхній згубний вплив. Я був абсолютно певен, що ніхто не звертався на Землю з проханням дозволити такі експерименти. Підвівши голову, я раптом побачив у дзеркалі прочинених дверцят шафки власне відображення, мертвотно-бліде обличчя й темні окуляри. Кімната, яка палахкотіла білим і голубим сяйвом, мала дуже неприродний вигляд; та ось пролунав протяжний скрегіт, і ззовні ілюмінатори закрили герметичні заслінки; в кімнаті зробилося темно, потім спалахнуло штучне світло, яке тепер здавалося неймовірно тьмяним. Ставало дедалі гарячіше, почулися розмірені звуки кондиціонера, що скидалися на відчайдушне скиглення — холодильні установки станції працювали на повну силу. А проте спека ставала ще задушливішою.

Раптом за дверима залунали кроки. Хтось ішов коридором. Двома нечутними стрибками я опинився біля дверей. Хода сповільнилася й стихла. Той, хто йшов, зупинився під дверима. Ручка повільно повернулася. Я інстинктивно схопив її й притримав. Натиск не дужчав, але й не слабшав. Той, за дверима, певно, як і я, намагався не зчиняти шуму. Якийсь час ми обидва трималися за ручку. Раптом вона підскочила в моїй долоні — її відпустили. За дверима знову почувся слабкий шерех — той, хто намагався їх відчинити, пішов геть. Я ще трохи постояв, наслухаючи, але в коридорі панувала тиша.

ГОСТІ

Я квапливо склав учетверо й сховав у кишеню Гібарянові нотатки. Обережно підійшов до шафи й зазирнув усередину: весь одяг було зіжмакано й зсунуто в один куток, немовби там хтось тільки-но ховався. З-під стосу паперів на підлозі стирчав ріжок конверта. Я підняв його. На конверті стояло моє ім’я. У горлі в мене раптом пересохло. Зробивши над собою зусилля, я розірвав конверт і розгорнув маленький аркушик.

Своїм чітким і дуже дрібним почерком Гібарян занотував: «Ann. Solar. Vol. I. Anex, а також Vot Separat.[2] Мессенджера в справі F; «Малий Апокриф» Равінцера». І все. Більше ні слова. Почерк свідчив, що писали записку поспіхом. Може, це було якесь важливе повідомлення? Коли Гібарян це написав? «Треба негайно піти до бібліотеки», — подумав я. Про те, що є додаток до першого тому «Соляристичного щорічника», я знав, але жодного разу не розгортав його, бо він мав суто історичну цінність. Однак ні про Равінцера, ні про його «Малий Апокриф» я ніколи навіть не чув.

Що робити?

Я вже запізнювався на чверть години. Від дверей я ще раз окинув поглядом усю кімнату й тільки тепер помітив вертикально прикріплене до стіни складане ліжко, яке затуляла розгорнена карта Соляріса. За картою щось висіло. Це був кишеньковий магнітофон у футлярі. Я вийняв апарат, футляр почепив на місце, а магнітофон засунув у кишеню, попередньо глянувши на лічильник і впевнившись, що касета використана майже до кінця.

Заплющивши очі, я ще якусь секунду постояв біля дверей, напружено вслухаючись у тишу, що панувала в коридорі. Жодного звуку. Я обережно прохилив двері: коридор видався мені чорною безоднею; тоді я зняв темні окуляри й побачив тьмяне світло світильників під стелею. Зачинивши за собою двері, я повернув ліворуч, до радіостанції.

Я наближався до круглої камери, від якої, ніби спиці колеса, навсібіч розходилися коридори; поминаючи