В небі — Земля! - Василь Павлович Бережний

— Заходьте, заходьте, будь ласка! — запросив пілот — чорнявий юнак у комбінезоні. Видно, він упізнав людину минулого. Пілот сидів проти невеличкого матового щитка, але ніяких приладів на тому щитку Ігор не помітив.

— Оце такий пульт управління? — здивувався Ігор.

— А хіба що? — спитав пілот.

— А де ж прилади? Як же ви будете стежити за роботою двигуна?

— Ось побачите, — стріпнув чубом юнак, подивившись на годинника. — Якщо хочете, сідайте ось тут, — вказав на крісло поруч себе. — Поведемо ракету вдвох!

«Поведемо ракету…» — він сказав це, звісно, жартома, не знаючи, скільки хвилювання викличуть ці слова в Ігоря. З якою охотою сів би він оце за пульт! Щоб від його руки запрацювало серце ракети, забилося в шаленому темпі.

«Чудний я чоловік, — думав про себе Ігор, сідаючи біля пілота. — Ну яка мені різниця — він поведе чи я?» Але йому не хотілося бути пасажиром, вся його діяльна натура повставала проти такої ролі. Хотів уже попросити в цього юнака, щоб сісти за пульт, але стримався. Цього пілот не може дозволити, а відмовить — Ігореві буде соромно. Нехай уже веде!

Коли настала хвилина старту, юнак перевірив, чи всі на місцях, і сів за пульт. Торкнув пускову кнопку — загуділо в дюзах, ракета похитнулася і рушила. На матовому щитку заграло кілька різнобарвних ліній — екран сигналізував про роботу агрегатів.

Ракета відчалила від бетонного пірса, збоку у неї висунулись широкі обрубисті крила — і через якусь хвилину вона вже була в повітрі.

Наростаюча вага припнула Ігоря до сидіння, злегка паморочилась голова, та він весь час не спускав ока з матового екрана щитка, на якому тремтіли лінії-сигнали. «Цю опанувати мені буде неважко, — думав інженер-механік «Мрії», — а от мезонну… Вивчу й мезонну. Обов’язково!» Саме тепер особливо гостро Ігор відчув, що космонавтика — це його стихія, його покликання. Міжпланетний простір — ось що вабить його нестримно, заронює в душу неспокій.

Стихли двигуни, ракета помчала за інерцією з постійною швидкістю. Ігор, тримаючись за поручні, перейшов до пасажирського салону і вмостився поряд з Аміно. Їхні погляди зустрілися. «Полегшало?» — мовчки запитувала дівчина. Він відповів їй усмішкою.

Розмова йшла, звичайно, про експедицію до Холодної хмари, як назвали в пресі скупчення космічного пилу, що сунуло в своєму русі навколо галактичного центру саме по тому шляху, по якому Сонце веде свою планетну сім’ю.

Ігор поглядав на зосереджене, спокійне обличчя Феліче і думав: «От витримка в чоловіка! Це, мабуть, знання, усвідомлення своєї сили і віри в науку дають людині таку рівновагу».

Мезонна ракета перевершила Ігореву уяву. Першою її помітила Надя: вона сиділа біля ілюмінатора.

— Поглянь, Ігоре! — скрикнула вона, перебиваючи розмову.

Ігор кинувся до неї, і коли б не вхопився за спинку крісла, то злетів би угору: адже ваги зараз не було. Те, що він побачив, вразило його не лише розмірами, а й красою. Поряд із супутником виблискувала в сонячному промінні мезонна ракета. Здалеку вона скидалася на музичну трубу, дуже розширену з одного кінця. Пропозиції були напрочуд красивими, викликали враження легкості, динамічності.

В міру наближення можна було розрізнити елементи конструкції мезонної ракети. Корпус мав дві «труби» і між ними стержень, набагато довший за них. На кінці цього стержня виднілося кілька циліндрів з ілюмінаторами.

Ігор здогадався, що по двох трубах до напівсфери подається ядерне «пальне», а мезони відбиваються від широченного рефлектора. З другого кінця — приміщення для людей. Хотів навіщось порахувати ілюмінатори, але не встиг: запрацювали двигуни, їхня ракета почала складний маневр, щоб причалити. І супутник, і мезонна красуня то відпливали кудись убік, то зовсім зникали з поля зору.

Ігор і Надія не відходили від ілюмінатора. Аміно, її батьки, дідусь і Маріста сиділи на своїх місцях, зрідка перемовляючись короткими фразами. Момент прощання, який мав настати через якусь годину, вже хвилював їх, — але кожен переживав ці хвилини по-різному. Мати Аміно — Фідіно — поклала свою руку на стиснутий чоловіків кулак і ніби дослухалася до чогось; Саджера про щось розмовляв з Марістою; Аміно підтримувала розмову і часто поглядала на батька. В її погляді відчувався і біль розлуки, і гордість, і страх за нього, і побажання удачі, щасливого повернення.

Стихли двигуни, ракета зависла над диском супутника. Метрів, може, за сто, здавалось, непорушно висіла срібляста громадина мезонної ракети. Вона мала таку саму швидкість, як і супутник.

— «Промінь»! — вигукнула Надія. — Бачиш, Ігоре, напис? Правда, поетично?

— Поетично!

— Так складай же вірші!

— Поезія — примхлива дівчина, — сказав Ігор. — Не кожному вона усміхається.

Всі почали одягати скафандри, готуватись до виходу, а Ігор мимоволі думав над віршем. Шепотів про себе:

«Промінь» пронизує Всесвіт,

Промінь людської думки,

І мудрість зростає, і квітне

На островах життя…

Надівши скафандри, прикріпили шоломи. Розмовляли вже через рації.

— Ну що ж… — сказав Феліче, — я буду зайнятий, а ви… От що, Аміно, покажи своїм друзям «Промінь», мабуть, це для них буде цікаво.

— Авжеж! — вигукнув Ігор.

Він почував себе в скафандрі легко і зручно, неначе в звичайному костюмі. Шоломи, виготовлені з цілком прозорого матеріалу, дозволяли добре роздивлятися навколо.

По металевому трапу зійшли на пофарбовану у білий колір поверхню супутника. Ігор відчув, що підошви скафандра ніби прилипають до неї. Спочатку подумав, що це йому здається, а потім переконався, що й поверхня супутника, і підошви скафандра мають властивості магніта: можна було легко ходити, не побоюючись, що відштовхнешся в міжпланетний простір.

Феліче, його батько і дружина спустилися у відкритий люк, що вів до внутрішніх приміщень супутника, а Надія, Аміно та Ігор підійшли до