В небі — Земля! - Василь Павлович Бережний

чимось металевим, схожим на коробку для кінострічки, і почав прицілюватись. «Ах ти ж падлюка!» — пробурчав крізь зуби Ігор, натискуючи на спусковий гачок. Вони вистрілили разом — Ігор і марсіанин. Аміно встигла підняти люк, вогненне яблуко електричного розряду розбилось об його броню, розсипалося на тисячі іскор. А марсіанин впустив свою машинку, почав хилитися, наче бажаючи її підняти, застогнав і впав. Марсіани кинулися до нього. І в цей же момент Аміно пошпурила в них гранату. Ігор ледве встиг сховатися, як оглушливий вибух стряс повітря. Виглянув з-за скелі — жоден з нападників не вцілів! Одні лежали горілиць, наче дивилися в небо, інші скарлючилися на снігу, ніби прислухаючись до чогось, а деяких зовсім пошматувало.

— Отак і криши їх! — гукнув Ігор і, пригинаючись, поза камінням подався в бік вершини.

Аміно тривожно стежила за його постаттю. Які енергійні рухи, як він пробирається понад урвищами! «Боєць, справжній боєць… — думала дівчина. Страх за Ігоря і захоплення ним наповнювали їй груди. — Це ж і тоді, в давнину, отакі безстрашні солдати, не шкодуючи свого життя, воювали з нападниками».

Ігор тим часом пробрався далеко. Помітивши східці, про які згадував пілот, він обійшов їх і подерся на гору, голіруч хапаючись за холодне випнуте каміння. Підлізти вгору ще метрів з двадцять п’ять — і він добереться до великої палатки, що чорніє під сірою скелею. Та, оглянувшись, він похолов од жаху: на маленькому п’ятачку, майже під ним, стояла ціла батарея якихось великих дископодібних апаратів. Двоє марсіан поралися біля неї, повертаючи диски у бік ракети. «От, негідники! — вилаявся про себе Ігор, підносячи пістолет. — Ні, тут треба тихо». Думка про Аміно, про його любу Аміно, надавала йому сили і спритності.

Спустився вниз і накинувся на марсіан з тилу. Одного з усієї сили стукнув прикладом по голові, другого скинув у прірву. За обслугою полетіла вниз і батарея. Але диски так заскреготали по камінню, що Ігор аж присів: думав — почують. На щастя, ніхто не почув. Може, тому, що близько не було іншої батареї, а може, тому, що гори пригасили звуки.

Добре роздивившись навколо, Ігор знову подрався до скелі. Руки його були в крові, штани порвалися на колінах. Варто оступитися — і він полетить вниз, розіб’ється об гостре каміння. А тут ще карабін заважає. Надівав його на плече, закидав за спину, зрештою причепив до пояса. Метр за метром підтягувався вгору. Інколи ноги сковзались, і він, важко дихаючи, повисав на руках. Коли б не був альпіністом — нізащо не подолав би такого важкого підйому. Ось коли пригодилися йому навики цього спорту відважних!

Ще одне зусилля — і він вхопився за верхній карниз. Підтягнувся на руках і — виліз!

Лежав, прислухаючись і роздивляючись навколо. З того боку, де була ракета, зрідка долинали приглушені віддаллю постріли; в повітрі прострекотів марсіанський літальний апарат; щось важко гупнуло.

Сонце черкалося горизонту. «Швидше, швидше, — стукало в голові. — Там же Аміно…» Страх за дівчину стискував серце. Як він міг її залишити? Поповз до палатки. Біля неї ходив, дрібно ступаючи, озброєний марсіанин. його маленька постать була загорнута в чорне. Ігор не хотів стріляти, щоб не зчинити шуму, і підповзав усе ближче. Але раптом той помітив, викинув руку з чорним зарешеченим колесом, клацнув — і яскраве біло-рожеве яблуко обпалило Ігорю плече. Вдруге марсіанин уже не встиг пальнути. Ігор кинувся до нього і прикладом вибив йому зброю з рук. Марсіанин стрибнув, як пантера, холодними руками вчепився в Ігореву шию і почав щосили душити. На пальці в нього був великий перстень, який роздряпав, опалив Ігорю шкіру. «Ах ти ж гад! — прошепотів Ігор, вириваючись з його обіймів. — Мало ще ти каші марсіанської їв!» Але не так-то легко було впоратися з розлюченим ворогом. Вони попадали і мало не скотилися з кручі. Ігор почав задихатися: давалася взнаки розріджена атмосфера. Плече пекло вогнем. Але він напружив свої м’язи, і марсіанин зів’яв у його руках, засичав і мертвий повалився на камінь.

Ігор важко дихав. Прислухався — з палатки чути голоси: розмовляло двоє. Він зразу впізнав голос Саджера.

— Ні, ні, дорогий колего, я дозволю собі не згодитися з вашим трактуванням, — говорив старий учений. — Про історію цього унікального слова я написав п’ятитомне дослідження.

— Я знайомий з цією фундаментальною працею, — сказав марсіанин, — і глибоко переконаний, що вона внесла багато принципово нового як в марсіанське, так і в земне мовознавство. Зворотно-порівняльний метод, розроблений вами, розкриває величезні можливості…

— Вивчаючи звичаї і мову племені Трівіум Шаронтіс — одного з найменших на Марсі, — я натрапив на співзвуччя, яке можна розглядати як основу для творення подібних багатоскладових слів. Пригадайте, що носові в них звучали на початку першого тисячоліття дуже приглушено…

Старий так загудів носом, що Ігор мало не розсміявся. Марсіанин теж видобув носовий звук, але ще більше приглушений. Далі пішли коментарі марсіанською мовою.

Ігор звівся на ноги і зайшов до палатки. Співбесідники навіть не звернули уваги. Сиділи за столом, розділені стосами книг, і продовжували дискусію,

— Я прибув за вами! — голосно сказав Ігор, сподіваючись, що Саджера так і підскочить.

Але вчений навіть не ворухнувся.

— Гаразд, гаразд, — пробурмотів він і далі говорив щось по-марсіанськи.

Очевидно, дискусія так захопила його, що він просто нічого не помічав. Ігор підійшов і торкнув його за плече — а він все говорив до свого опонента. Тоді Ігор труснув його, наче сонного.

— Що? Га? Це ти, Ігоре? — схопився Саджера. — Яким побитом? А ми тут з колегою розглядаємо історичний генезис одного надзвичайно цікавого слова. Розумієш, подібного слова я не…

— Ходімте скоріше! — перебив Ігор. — Потім, потім розкажете!

— Так ми ж не закінчили з колегою…

— Хай і колега йде! Місця вистачить.

— Чудово! Ходімо, колего, продовжимо.

Марсіанський лінгвіст підвівся, взяв з півдесятка книжок під пахву, і вони вийшли, продовжуючи бубоніти незрозумілі для Ігоря фрази. Було кумедно дивитися