В небі — Земля! - Василь Павлович Бережний

— Здрастуй, Ігоре! — гукнула Надія.

— Добрий день!

Здавалося, вони сидять тут, у кімнаті, — таке об’ємне зображення давав екран.

— Як ти себе почуваєш, Ігоре?

— Добре, Польова квітко!

— Тепер вона стала водяною квіткою! — засміявся Маріста.

Надія усміхнулася і защебетала до Ігоря:

— Я рада, що ти вже підвівся. Хоч мені тут багато розповідали про чудеса, які робить сучасна медицина, все ж таки брав острах… Тепер бачу, що все гаразд. Видужуй скоріше, та поїдемо в Середню Азію! Я написала листа в Алма-Ата, і мені прислали звідти надзвичайно дорогий для мене подарунок.

— Який?

— Останню книжку мого дідуся.

— Та ну?

— Ось зустрінемось — дам почитати… Як справдилися його передбачення!

— Цікаво, цікаво… А що нового у вас під водою?

— Ох, коли б, ти знав! Нам із Марістою пощастило… — вона обернулася до юнака: — Піднеси цю плиту. — І коли той підняв сірий камінь, продовжувала: — Придивися, Ігоре, на цьому камені є цікаве зображення — полювання людини на якогось дивовижного звіра…

Тепер Ігор побачив ледь помітні контури примітивної картинки: людина замірилася списом на якесь страховисько.

— Правда, цікаво? — захоплено питала Надя.

— Цікаво, — без ентузіазму згодився Ігор, — але ж таких зображень на каменях у наших музеях було…

— Е, ти ж не знаєш, де ми знайшли цей унікальний малюнок! — перебила Надя.

— А де? — зацікавився Ігор.

— Уяви собі — в одній з печер гірського пасма Ломоносова.

— Під водою?

Тепер Ігор з неприхованою цікавістю розглядав зображення на камені. Така знахідка!

— Зверніть увагу на тварину, — сказав Маріста, обводячи пальцем контури звіра, — такого зображення наука ще не знала. І потім, ця знахідка проливає світло на геологічну історію гір Ломоносова.

— Уявляєш, Ігоре, — вигукнула Надія, — виходить, що гори Ломоносова опустилися під воду менше як двісті тисяч років тому!

— Я дуже радий з цього, — засміявся Ігор, — все-таки менше двохсот тисяч.

— Ні, ти уявляєш?

— Уявляю!

Всі троє весело розсміялися. Надійка почала розказувати, як вони потрапили до тієї печери, Ігор перебив жартома:

— Чи не на хвості акули?

І весь час пересипав розмову веселими іронічними зауваженнями — і тоді, коли друзі розповідали про досягнення атомної генетики, і тоді, коли вони змальовували красу підводних мандрівок.

— Бачу, бачу, що… почуття не може охолодити навіть океан, — говорив Ігор, поглядаючи на Марісту.

— Слухай, Ігоре, я ж тобі не сказала про найцікавіше! — випалила Надія. — Про моїх чотириногих!

— Що-що?

— Пам’ятаєш, як ти мене з підземелля вирятував?

— А-а… Це було. Що ж до істот, про які ти розповідала, то, правду кажучи, я подумав…

— Не повірив? — усміхнулася Надія.

— Так, не вірилось. Думав — галюцинації. Ти була така ослаблена…

— Я організувала туди цілу експедицію. І Маріста їздив.

— О, я в цьому не маю сумніву, — по-хлоп’ячому підморгнув Ігор. — Сподобався вам підземний сад?

— Не поспішай іронізувати, Ігоре. Там не тільки сад, є чимало й іншого, не менш цікавого…

— А як поживають чотириногі?

— Та ти не смійся: чотириногі справді є!

— Жартуєш, Надю?

— Скажи йому ти, Марісто, — дівчина повернула голову до свого коханого. — Може, він тобі повірить.

— Так-так, Ігоре, — заговорив Маріста. — Зараз ми готуємо до публікації докладну розповідь про цю експедицію, про підземне місто так званої еліти.

— Цікаво…

— Знахідка, можна сказати, унікальна.

— Що ж воно за місто?

— його збудували ваші сучасники.

— Не дивуйся, Ігоре, — вставила Надія, — місто під землею було збудоване для багатих. Вони ж себе вважали елітою — людьми вищого ґатунку.

Доповнюючи одне одного, Надія й Маріста розповіли про подорож до чудернацького міста, про його історію..

Справді, воно було збудовано в Північній Америці десь у шістдесятих роках XX століття, коли над людством нависла загроза атомної війни. Підземні анфілади розташувалися в сім ярусів, один під одним. Було передбачено все необхідне для життя і смерті десяти тисяч чоловік. Найрізноманітніші приміщення: з комфортом обладнані квартири, добре устатковані лабораторії, фабрики і заводи, церкви, крематорій, школи, лікарні, друкарня. Для розваг — кабаре, плавальні басейни, тенісні корти… Навіть зоопарк! Про устаткування для регенерації атмосфери, для виготовлення синтетичних поживних речовин нічого й казати. Це було зроблено за найновітнішими досягненнями науки і техніки. Мозком усього складного господарства міста був кібернетичний центр. Ось у такому поїзді «еліта» хотіла проскочити бурю спустошливої атомної війни. Тут вони могли жити роками й десятиліттями, ізольовані від усього світу, зараженого атомною радіацією. Хтось був дотепно сказав, що підземне місто — це банка, в якій законсервовано цивілізацію.

Мешканців для цього міста добирали у великій таємниці, довго і дуже пильно. З одного боку, вони мусили бути з верхівки суспільства, а з другого — мати найрізноманітніші професії. Зрозуміло, що до штату міста потрапило чимало представників технічної інтелігенції, науковців і т. д. Не обійшлося, звичайно, без підкупів, шантажу, погроз. Сталося навіть кілька вбивств. Але зрештою населення було укомплектовано, і, як здавалося ініціаторам, укомплектовано добре. Аякже, вони подумали і про фах, і про стать, і про освіту, і про стан здоров’я. Але фатальною помилкою було те, що вони не запросили жодного сатирика чи просто гумориста. Може, саме ця обставина і сприяла деградації їхнього підземного «суспільства».

Це підтверджує історія підземелля з того