Веселка тяжіння - Томас Пінчон

Алюр, що вдає дуже розслабленого, перестає мугикати «На морі зробиш значно більше, ніж у місті» і запитує:

— Ти справді так думаєш?

— Ну послухай, а восьминіг?

— Здибати морського диявола на середземноморському узбережжі не така вже й дивина. Ні, ну, може, не такого великого — тебе бентежить його розмір? Хіба американцям не подобається…

— Алюре, все це геть не випадково. Хіба ти не чув Блоута? «Не вбивай його!» І він при собі мав краба, м-може, навіть у торбі, напоготові, аби одвести тварюку подалі. І куди він подівся цього вечора?

— Думаю, він на пляжі. Там море випивки.

— Він що, сильно п’є?

— Ні.

— Слухай, ти його друг…

Алюр стогне.

— Господи, ну звідки мені знати, Слотропе? Я твій друг також, але завжди існує бодай дещиця слотропівської параної, і на це треба зважати…

— До сраки таку параною. Тут щось не так, і ти знаєш, що саме!

Алюр хрумкає лід, націляється паличкою для розмішування коктейлю, шматує маленьку серветку на завірюшні клапті, звична справа для бару, він тут бувалий. Але нарешті тихенько так каже:

— Ну, він отримує зашифровані повідомлення.

— Ха!

— Сьогодні помітив у нього одне. Краєм ока, не хотів придивлятися. Він працює з Командуванням експедиційних сил, думаю, в цьому вся річ.

— Ні, не в цьому. А як щодо… — і Слотроп розповідає про своє опівнічне побачення з Катьє. Обидва на якусь мить наче повертаються до бюро, в АХТУНҐ, падають ракети, чай у картонних склянках — а потім усе знову на своїх місцях…

— Підеш?

— А що, не варто? Гадаєш, вона небезпечна?

— Гадаю, вона чудова. Якби не Франсуаза, не кажучи вже про Івонну, то я перший стояв би під її дверима.

— Але що?

Але годинник над баром клацає один раз, потім ще раз, відміряючи хвилини, що спливають у минуле.

— Або те, що ти маєш, заразне, — починає Алюр, — або за мною вони також наглядають.

Дивляться один на одного. Слотроп нагадує собі, що, за винятком Алюра, він тут сам-самісінький.

— То розповідай.

— Якщо вдасться. Він дуже змінився — але я не можу нічого довести. Це відтоді як… ну, не знаю. З осені. Більше не говорить про політику. Боже, про що ми колись тільки не… Навіть не каже, що збирається робити після дембеля, а раніше лиш про те й розводився. Вже було подумав, що це Бліц його зіпсував… але після вчорашнього мені здається, тут щось іще манячить. Усе це дуже сумно.

— А що сталося?

— Та… Наче й не погроза. Ну, не серйозна. Я взяв і бовкнув, просто так, жартома, що запав на твою Катьє. А Блоут спохмурнів і каже: «На твоєму місці я б тримався від неї якнайдалі». Намагався зам’яти все смішком, ніби теж до неї підкочується, але тут інше. Ме-ені він більше не довіряє. Таке відчуття, ніби я чимсь йому корисний, тільки не знаю чим саме. От він мене і терпить — доки з мене є користь. Давні університетські зв’язки. Не знаю, чи ти коли-небудь відчував таке у Гарварді… але в Оксфорді час від часу у мене з'являлося відчуття якоїсь такої специфічної структури, в якій ніхто не зізнавався… вона простяглася далеко за Терл-стрит, повз Корнмаркет, якісь домовленості, постачання, виставлені рахунки… до пуття навіть не знаєш, ким, коли і як вони спробують їх стягнути… але мені подумалося, що все це лишень гаяння часу на краях того, заради чого я там насправді був, розумієш…

— Ще б пак. В Америці це перше, що тобі кажуть. Гарвард для іншого, «освіта» — це так, для годиться.

— От бачиш, які ми тут невинні.

— Хтось, може, і невинний. Шкода Блоута.

— Усе ж таки сподіваюся, що там інше.

— Можливо. Але що тепер робити?

— Скажу так — не відмовляйся від побачення, але будь обережний, тримай мене в курсі. Може, завтра розповім тобі про кілька своїх пригод, задля різноманітності. А якщо знадобиться допомога, — зблискують зуби, обличчя ледь зашарілося, — то я допоможу.

— Дякую, Алюре. — Господи, ось якого маю британського союзника. Знадвору позирають Івонна і Франсуаза, підкликають до себе кивком голови. Himmler-Spielsaal[239], chemin-de-fer[240] до опівночі. Слотроп відігрується, Алюр програє, а дівчата виграють. Блоута не видно, хоча десятки офіцерів вештаються безугавно туди й сюди, брунатні й далекі, як на ротогравюрі. Не видно і його дівчини, Ґіслен. Слотроп запитує. Івонна стенає плечима:

— Видно, десь шпацірує з твоїм другом. Хто його знає? — Довге волосся і засмаглі руки, усмішка на обличчі шестирічної дівчинки…

Якщо з’ясується, що вона насправді щось знає, то чи не загрожує їй небезпека?

О 23:59 Слотроп обертається до Алюра, киває головою на дівчат, намагається хтиво пирхнути і швидко та міцно штурхає приятеля у плече. Якось ще у молодшій школі, перш ніж випустити Слотропа на футбольне поле, тренер штурхонув його так само, надавши впевненості щонайменше секунд на п’ятдесят, аж поки його не посадили на сраку настирливі хлопці з Чоута, кожен з інстинктом і масою носорога-вбивці.

— Щасти, — каже Алюр, анітрохи не жартуючи, а рука тягнеться до солоденького шифонового задка Івонни. Хвилини сумніву, так-так… Слотроп підіймається сходами, застеленими червоним килимом (Ласкаво Просимо Містере Слотроп Сподіваємося Вам У Нас Сподобається), малахітові німфи та сатири застигли в погоні одне за одним, вічнозелені, на занімілих сходових майданчиках, пнуться вгору до єдиного широко розплющеного ока лампочки на самій верхівці…

Біля її дверей він бариться саме стільки, скільки треба, аби пригладити волосся. Катьє одягнена у білу довгу мантилью, вся у блискітках, підшиті плечі, гострі зубці страусових пір’їн біля вирізу горловини та по краю рукава. Тіари вже нема; в електричному світлі її волосся здається свіжим снігом. Усередині горить лише ароматична свічка, номер залитий місячним світлом. Вона наповнює старі коньячні келихи, і коли він простягає руку, їхні пальці торкаються.

— Не знав, що ви схибнулися на гольфі! — Поштивий і романтичний Слотроп.

— Він був дуже милим. І я була до нього мила. — Одне око ніби напружене чи й нахмурене, чоло зморщилося. Слотроп переймається, чи не розстебнута у нього ширінка.

— І нехтували мною. Чому? — Гарно ти накинувся, Слотропе, вона випаровується під тиском запитання і знову набирає форми в іншому кутку кімнати…

— Невже я нехтую вами? — Вона біля вікна, під нею і за нею — море, опівнічне море, один пружок хвиль і не простежиш, усе злилося у підвішену нерухомість давньої картини, яку видно на іншому боці безлюдної галереї, де чекаєш у