Веселка тяжіння - Томас Пінчон
Він давно перестав сумніватися в наказах — навіть його заслання не підлягає обговоренню. Факти, що буцімто пов’язували його зі змовою Бухаріна, про подробиці якої він нічогісінько не знав, могли якимсь чином виявитися правдою — Блок Троцькістів міг знати про нього, з чуток, міг використовувати у спосіб, що назавжди лишився таємницею… таємницею назавжди: адже існують, як йому добре відомо, форми невинуватості, які не можуть збагнути, що це воно таке, а тим паче прийняти, як і сталося з ним. Бо, зрештою, це просто ще один епізод у грандіозному хворобливому маренні Сталіна. Принаймні Поркевич має фізіологію, що поза межами партії… а хто не має нічого, крім партії, хто на неї поклав усе своє життя лишень для того, щоб потрапити під чистку, той мусить пройти крізь щось дуже подібне до смерті… так і не дізнавшись нічого достеменно, жодної тобі лабораторної точності… у цьому він переконаний, як Богу відомо, вже впродовж двадцяти років. Вони, принаймні, ніколи не зможуть…
Ні, ні, не зможуть, такого ще не траплялося… якщо тільки не приховували, аякже, такого в журналах не прочитаєш…
А чи Пойнтсмен…
Так, він може. Так.
Гришо, Гришо! Збулося. На нас упали так швидко: чужі міста, комедіанти у заломлених капелюхах, дівчата з канкану, фонтани вогню, гучний оркестр у ямі… Гришо, у твоїх руках майорять прапори всіх країн… свіжі морські черепашки, теплий пирожок, горнятка гарячого чаю вечорами, між виставами… вчишся забувати Росію, отримуєш втіху від її підлих, брехливих уламків, які потрапляють під ноги…
Ось небо витягується і приймає самотню першу зірку, але Поркевич бажань не загадує. Політика. Ознаки прибуття його не цікавлять, навіть ознаки відбуття… Двигун дає повний уперед, у кільватері хлюпочеться рожева від заходу сонця вода, затуманює біле Казино на березі.
Сьогодні є світло, Казино знову під’єднали до електромережі. Спалахують над головою кошлаті від кришталевих шпичок люстри, дещо тьмяніші лампи горять у садах надворі. Йдучи на вечерю з Алюром і танцівницями, Слотроп зупиняється, витріщившись на Катьє Борґесіус, її волосся зібране у таку собі тіару зі смарагдами, а решту тіла огортає довга сукня Медічі з оксамиту кольору морської хвилі. Її супроводжують двозірковий генерал і бригадир.
— Чин має переваги, — співає Алюр, саркастично човгаючи шкарбунами по килиму, — еге ж, чин таки має переваги.
— Хочеш забрати мою кізоньку, — усміхається Слотроп, — але не вийде.
— Говори, говори… — Його усмішка застигає. — Ох ні, Слотропе, благаю тебе, не треба, ми йдемо на вечерю…
— Та я знаю, що ми йдемо на вечерю…
— Ні, страх як негарно, треба це зняти.
— Подобається? Вручну розмальовано! Дивися! Гарні цицьки, га?
— Це шкільний галстук «Вормвуд Скрабз».
У головній залі вирує натовп офіціантів, дам та офіцерів, і вони вливаються в нього. Слотроп з молодою танцівницею за руку потрапляють у цю водоверть, але зрештою їм таки вдається ковзнути на два сидіння, які щойно звільнилися: і — тільки гляньте — ліворуч сидить Катьє. Він надимає щоки, косує очима, ретельно пригладжує обома руками волосся, а тут уже з’являється й суп, до якого він береться з таким виглядом, наче знешкоджує бомбу. Катьє на нього не зважає, захоплено розмовляє через свого генерала з якимось полковником про його довоєнну роботу, він тоді був управителем поля для гольфу у Корнволлі. Про ямки і перешкоди, рельєф місцевості. Але найбільше йому подобалося бувати на полі ночами, коли з нір вилазили побавитись борсуки…
Допіру, коли принесли і забрали рибу, почало відбуватися щось дуже дивне. Відчуття, ніби Катьє оксамитово треться під столом об коліно Слотропа.
Нууу, розмірковує Слотроп, а тепер таке: вдамся-но я до хитрощів, адже я в Європі, хіба ні? Він підносить келих з вином і проголошує:
— «Балада про Алюра Макер-Маффіка». — Лунають схвальні вигуки, зніяковілий Алюр намагається не всміхатись. Цю пісню знають всі: хтось із шотландців кидається через усю залу до рояля. Сезар Флеботомо, закручуючи лискучого вуса у вигострену шаблю, квапиться до пальми у діжці, щоб додати трохи світла, а тоді знову висовує голову, моргає і сичить, підкликаючи метрдотеля. Булькає вино, прочищаються горлянки і чи не половина товариства заводить
БАЛАДУ ПРО АЛЮРА МАКЕР-МАФФІКА
Італійський джин — і ти для матері більше не син,
А пиво французьке — не що інше, як септика,
А бурбон ув Іспанії — єдина манія,
Для святих те заняття, а може, для епілептиків.
Згорів від білої блискавки не один катафалк,
Де горді горяни споконвіку живуть,
Варять там в казані лиш отрути одні,
І з сокири пекельної кашу намнуть!
(Приспів): Напивався Алюр у різних місцях,
На далеких заморських іще островах.
І коли вже не пити — тоді і не жити,
І в обіймах у смерті померти — не жах!
Враження таке, наче лунає добра сотня голосів, хоча, найімовірніше, співає лишень пара валлійців, тенор з півдня і бас із півночі, тож усі розмови — sub rosa[238] або ні — цілком успішно глушить спів. Саме цього і треба Слотропу. Він нахиляється до Катьє.
— Зустрінемось у мене в номері, — шепоче вона, — 306, після опівночі.
— Зрозумів. — Слотроп одразу випростовується — саме вчасно, щоб приєднатися до хору:
Він морем грогу просяк,
Полював не раз на китів,
І у Дурбані був, і про Дувр не забув,
І не раз у штормах він скнів.
У рідних туманах і під сонцем Сахари,
Й на засніжених схилах в Церматті.
Сам Плімсол — зауваж — маркував той вантаж:
Пити граючись й марку тримати.
Так, напивався Алюр у різних місцях… і т. д. і т. п.
По вечері Слотроп дає Алюрові таємний знак. Їхні танцівниці дружно виходять до мармурових кімнат, де вбиральні оснащено мережею латунних переговорних трубок — справжня акустична система, яка значно спрощує спілкування між кабінками. Слотроп з Алюром прямують до найближчого бару.
— Чуєш, — каже Слотроп у свій хайбол, слова підстрибують над кубиками льоду, тож
