Аеліта. Гіперболоїд інженера Гаріна - Олексій Миколайович Толстой

Зоя коротко зітхнула. Сіла на постелі, підняла руки, поправляючи волосся (це було доброю ознакою).

— Олівіновий пояс на майбутнє. А тепер що у вас? — спитала вона, тримаючи в зубах шпильки.

— Тепер — мій апарат і вугільні пірамідки. Вставайте. Ходімо в мою кімнату, я покажу апарат.

— Небагато. Гаразд, я погляну. Ходімо.

У кімнаті Гаріна вікно з балконною решіткою було зачинене і запнуте. Під стіною стояло два чемодани. (Він жив у «Чорному дрозді» вже понад тиждень). Гарін замкнув двері на ключ. Зоя сіла, сперлася на лікті, затулила обличчя од світла лампи. Її дощове шовкове пальто трав’янистого кольору було зібгане, волосся недбало зачесане, обличчя стомлене, — такою вона була ще привабливіша, Гарін, розкриваючи чемодана, поглядав на неї обведеними синизною сяючими очима.

— Ось мій апарат, — сказав він, ставлячи на стіл два металеві ящики: один — вузький, у вигляді відрізка труби, другий — плоский, дванадцятигранний, втричі більшого діаметра.

Він склав обидва ящики, скріпив їх анкерними болтами. Трубку спрямував отвором до решітки каміна, у дванадцятигранного кожуха трохи підняв сферичну кришку. Всередині кожуха на ребрі стояло бронзове кільце з дванадцятьма фарфоровими чашечками.

— Це модель, — пояснив він, виймаючи з другого чемодана ящик з пірамідками, — вона не витримає й години роботи. Апарат треба будувати з надзвичайно стійких матеріалів, в десять разів солідніше. Але він вийшов би надто важкий, а мені доводиться повсякчас пересуватися. (Гарін заклав у чашечки кільця дванадцять пірамідок). Зовні ви нічого не побачите і не зрозумієте. Ось креслення, поздовжній розріз апарата. — Він схилився над Зоїним кріслом, вдихнув пахощі її волосся, розгорнув креслюночок розміром на пів-аркуша писального паперу. — Ви хотіли, Зоє, щоб я рискнув усім у нашій грі… Дивіться сюди… Це основна схема…

Це просто, як двічі по два. Чистісінька випадковість, що це досі не було збудовано. Весь секрет у гіперболічному дзеркалі (А), що нагадує за формою дзеркало звичайного прожектора, та в шматочку шамоніту (В), теж зробленому у вигляді гіперболічної сфери. Закон гіперболічних дзеркал такий:

Промені світла, падаючи на внутрішню поверхню гіперболічного дзеркала, сходяться всі в одній точці, у фокусі гіперболи. Це відомо. Тепер ось що невідомо: я розміщаю у фокусі гіперболічного дзеркала другу гіперболу, окреслену, так би мовити, навиворіт — гіперболоїд обертання, виточений із тугоплавкого, що ідеально полірується, мінералу — шамоніту (В), — поклади його на півночі Росії невичерпні. Що ж виходить з променями?

Промені, збираючись у фокусі дзеркала (А), падають на поверхню гіперболоїда (В) і відбиваються од нього математично паралельно, — іншими словами, гіперболоїд (В) концентрує всі промені в один промінь, або в «променевий шнур» будь-якої товщини. Переставляюючи мікрометричним гвинтом гіперболоїд (В), я за бажанням збільшую або зменшую товщину «променевого шнура». Втрата його енергії під час проходження через повітря мізерна. При цьому я можу довести «шнур» (практично) до товщини голки.

На ці слова Зоя підвелася, хруснула пальцями і знову сіла, обхопивши коліно.

— Під час перших дослідів я брав за джерело світла декілька звичайних стеаринових свічок. За допомогою встановлення гіперболоїда (В) я доводив «променевий шнур» до товщини в’язальної спиці і легко розрізував ним дюймову дошку. Саме тоді я збагнув, що все завдання — відшукати компактні і надзвичайно потужні джерела променевої енергії. За три роки праці, що коштували життя двом моїм помічникам, було створено оцю вугільну пірамідку. Енергія пірамідок настільки вже велика, що, вміщені в апарат, — як ви бачите, — і запалені (горять близько п’яти хвилин), вони дають «променевий шнур», здатний за кілька секунд розрізати залізничний міст… Ви уявляєте, які відкриваються можливості? У природі не існує нічого, що б могло опиратися силі «променевого шнура». Споруди, фортеці, дредноути, повітряні кораблі, скелі, гори, кора землі — все пропалить, зруйнує, розріже мій промінь…

Гарін раптово обірвав розповідь і підвів голову, прислухаючись. За вікном шурхотів і рипів гравій, затихаючи, працювали мотори. Він стрибнув до вікна і прослизнув за портьєру. Зоя дивилася, як за запиленим малиновим оксамитом нерухомо стояв Гарін, потім він здригнувся. Вислизнув з-за портьєри.

— Три машини і вісім чоловік, — сказав він пошепки, — це по нас. Здається — автомобіль Роллінга. У готелі тільки ми та воротарка. (Він спритно вийняв із нічного столика револьвер і засунув у кишеню піджака). Мене то вже точно не випустять живим… — Він раптом весело почухав збоку носа. — Ну, Зоє, вирішуйте: так чи ні? Іншої такої хвилини не вибереш.

— Ви збожеволіли, — Зоїне обличчя спалахнуло, помолодшало, — рятуйтеся!..

Гарін тільки сіпнув борідкою.

— Вісім чоловік, дурниці, дурниці! — Він трохи підняв апарат і повернув його дулом до дверей.

Луснув себе по кишені. Обличчя його нараз змарніло.

— Сірники, — прошепотів він, — нема сірників…

Можливо, він сказав це навмисне, щоб випробувати Зою. Можливо, і справді в кишені не було сірників, — від них залежало життя. Він дивився на Зою, як тварина, чекаючи смерті. Вона, ніби у сні, взяла з крісла сумочку, вийняла коробку воскових сірників. Подала поволі, з трудом. Беручи, він відчув пальцями її крижану вузьку руку. Внизу крученими сходами, обережно поскрипуючи, хтось піднімався.

Кілька чоловік зупинилися за дверима. Було чути їхнє дихання. Гарін голосно спитав по-французькому:

— Хто там?