Подорож до Ельдорадо - Вільям Олексійович Лігостов

високих, та по таких високих, що на Чорному морі нашому і не побачиш ніколи, поки геть не вибилися з сил. І лишилося нас на чайці живих обдертусів дванадцятеро. Семирозум, курінний отаман, царство йому небесне, Грицько Гнидявий, Лаврін Товстуха, Охрім Криворот, Іван Безручко, Сидір Зальопаний, Іван Лисун, Матвій Голобородько, Андрій Піджарко, Остап Нетеса, Кость Оправхата і я. Самі ребра та маслаки стирчать, одіж погнила на тілі, порозлазилася, позаростали, як чорти. Голодні, як вовки. Тут мене якось на світанку, коли окіян вже втихомирився, і підбила нечиста сила. Сидів я на стерні задньому, а піді мною комірчина, а там, у кутку, лежала одна-однісінька баклага з оковитою. Давали ковтнуть, кому вже дуже кепсько, несила очі розплющити. Кинув я стерно та й приклався потаймиру до баклаги. Якась тьма, мана якась на мене найшла, бо не лишилося в баклазі і краплини. Сів я знову за стерно, та невзабарі й беркиць на дно. Натщесерце розібрало мене… Пам’ятають тебе, батьку, пам’ятають твій наказ козаки, де б не були. То й за звичаєм нашим славним, справедливим, — знав же й сам, що в поході не смій і нюхати того зілля, — взяли мене побратими за руки, за ноги та й у воду, аби знав, як закон запорозький рушити… Як падав я, то зачепився несамхіть п’ятірнею за очеретяний обшив, прихопив очеретинку. У воді, бачся, швидко прийшов до тями. Глипнув — чайка вже далеченько. Ну, перебираю так-сяк ногами, руками. Думаю: молитву сотворю та й на дно окіянських риб годувати. Так тобі, думаю, і треба, харцизяко вошивий. Сотворив молитву, попросив матір божу, заступницю нашу запорозьку, аби дала побратимам дорогу до суші, та й на дно… Аж воно зовсім мілко. Ну, отак, до горла підступає вода. Ще захотілося мені зопалу пожити трохи. Зігнув коліна та й дихаю крізь очеретину, щоб наші часом не вернулися та ще не огріли веслом по тім’ї. Сиджу отак… Та ні, недовго й сопів через ту очеретину. Бо чую — як загримить, як заторохтить наді мною! Що б воно таке, думаю, ранок же видався ясний та сонячний, де б тій громовиці взятися? Така мене цікавість пойняла, вистромив голову з води, не зовсім, а наполовину. Тут і побачив, чесне товариство, таке, що сам нікому не повірив би, а так же оцими баньками побачив. Блискавиці перед чайкою так і повзають, так і сплітаються клубком гадючим. І небо гримить, ніби всї боги разом розгнівались. А потім раптом вщухло те бурхання та бухкання, і райдуга над чайкою встала семицвітна, а за тою райдугою, там, де нічого-нічогісінько не було, острів появився…

— Що ж то за проява, Миколко? Не було нічого — і на тобі — острів? — перепитав Сагайдачний.

- І не питай, батьку, не знаю. Острів увесь золотий, так блищить проти сонця, аж очам боляче. На березі тарелі величезні сторчма стирчать. Теж золоті, тільки не суцільні, а з дірками клинцюватими. Над островом на палях якась чортівня в’ ється, а по ній щось довгеньке таке біжить і біжить. А посеред острова могила висока, а на ній башта. Ну, чистісінько така, як наші сторожова-тільки вся золота. І на самісінькому вершечку знову тарелі — тільки менші. А миру на березі тьма тьмуща. І чоловіки, і жінки, і діти… І всі — стидно сказати навіть — без шаровар, а в якихось куцих-куцих штаненятах, а замість очей — скельця чорні…

Козаки так і стовбичили, роззявивши роти, та подив на їхніх обличчях вже не був такий сумний, як попервах. У багатьох жевріла вже в зіницях зухвала смішинка, а Сагайдачний відверто усміхнувся у м’який вус і не втерпів, перебив оповідача:

— Ну, Миколко, багато лепських побрехеньок чули ми від тебе, та ниньки ти сам се§е перебрехав!

Скотився Миколка Скоробрех з лавки на тверду долівку, упав на коліна, притис руки до грудей і, - таким ще ніколи не бачили його козаки, — почав промовляти:

— Ой братці рідненькі, ой батьку наш запорозький, молю вас, повірте: на цей раз не брешу! Щоб я крізь землю у пекло провалився, щоб мене мати рідна не пізнала, щоб мене матір божа…

— Годі! — тихо, але твердо мовив гетьман. — Не чіпай матір божу, сядь. — А до джури повернувся і наказав: — Неси хутчій малювання оте, що в сагайдаку лежить. Ну, Миколко, провадь оповідь далі.

Миколка знову сів на лаву. Увесь він якось обм’якав очах нетутешнє світло блимало. Ніби дух живий з нього випустили.

— Ой братове, невже ж я ото старцем сто земель обійшов, усю чужоземію ногами стоптав, аби оце приплентатися в рідний курінь і вам у живі очі брехати? Не повірите ви мені, бачу, не повірите! Як побрехеньки справляв — вірили, а тепер правди боїтесь. Воно й так. Бо раз збрехавши, хто повірить? Та вже докажу. До того мене здивувало те видіння — душа сторчака дала. Ще й ще протер очі мокрою долонею, сам подумав, що з глузду здорового починаю сповзати, і пірнув під воду: А коли… а коли виринув, нічого того вже не було… Ні башти, ні тарель золотих, ні самого острова, ні навіть чайки нашої, морями та окіяном тріпаної. Нічого-нічогісінько! Сама тобі вода на всі боки, та черепашник білий з-під неї виступає де-не-де… Еге, думаю, встигну ще віддати богові душу, а про отаке диво гріх своїм не розказати.

Вибрався я на черепашник і просидів до вечора мокрий та голодний. А під вечір розбійники гішпанські нагодилися, підібрали мене. Е-е-ех, лучче б гішпанці мене на глибокому кинули знову! Не буде мені тепер ні від кого ні віри, ні шани. Скарай мене, отамане, на горло, бо тягар маю на душі великий, а життя попереду ніякого!

— Ну, вгамуйся, втишся, Миколко, тебе вже й так Всевишній скарав, — лагідно мовив Сагайдачний і розгорнув на столі цупкий кусень пергаменту, з яким якраз наспів джура. — Оце ждивись, Миколко, тут змальоване наше море, а тут пішли землі Туреції, Греції, а ось уже й арапські піски та пустелі, а отут вас понесло в окіян… Чи не так?

- Істинно так, батьку рідний, істинно так.

— А в окіяні тут, як