Пролог - Семен Дмитрович Скляренко

— Невже винайдено білок? — почув я збоку голос Гордія Семеновича, що того дня більше спостерігав, ніж робив.

Я зібрав усю нервову силу, щоб відповісти йому так, як належало тієї хвилини.

— Білка ще немає, — відповів я йому. — Але є наближення до білка. Ми маємо трипептид. Три кислоти сполучились. І сполучаться чотири, п’ять… шість… десять! Завтра буде білок.

За вікном останній промінь сонця розтанув на верховіттях дерев. Далеко шуміло місто.

Вийшов із лабораторії, коли настала ніч. Сад був порожній. Ліда стисла мені руку й зникла. Незабаром я почув її сміх у себе дома, — вона розмовляла з Стеллою. А ще за хвилину розчинилось вікно в кімнаті Стелли, і звуки скрипки лягли в спокій саду.

Стелла грала урочисту, переможну пісню молоді, пісню комсомольців.

— У мене була Ліда, — почув я голос збоку. — Вона мені розповіла, що ви кінчаєте ваш великий винахід. Щиро поздоровляю вас, професоре!

Це був доглядач астрономічної вежі — Вікентій Талісман. Я знайшов у темряві його руку, міцно її стис.

— Я вас щиро поздоровляю, — ішов Талісман поруч зо мною по доріжці саду. — Не знаю, що несе ваш винахід. Але в наш час кожен винахід — велика справа. Він належить справжнім творцям нового життя — трудящим. Ось чому такі важливі наші винаходи. Раніше тут, у саду, де ми тепер ідемо, нічого не було. Тільки моя вежа стояла. А кругом пуща. І виростає на пустирях новий інститут, а в ньому робиться великий винахід. Мені розповідала Ліда, як багато дасть він людям. Я вас щиро поздоровляю.

Ми зупинились біля сходів вежі.

— Отам угорі, — показав Талісман, — я теж роблю винаходи. Я ось сьогодні одержав з Академії… Мене спеціально викликали сьогодні і дали мені значок ударника. Ударник неба, — хіба це не смішно було б раніше? А тепер мені радісно, і ніхто не сміє сміятися. Я пильную неба, щоб тут, на землі, люди могли краще працювати. Раніше я тільки фотографував небо. Я знаю його, як свої п’ять пальців. Розбудіть мене вночі, і я одразу покажу вам напрям, де треба шукати найближчу до землі зірку Альфа Центавра чи далеку зірку Макса Вольфа, від якої світло йде десять мільйонів років. Я стежу за новими зірками, я спостерігаю Місяць, я знаю, коли йтимуть дощі метеоритів. Ніхто мені за це ніколи раніше не дякував, а тепер вшановують мене ударником неба. Яке щастя працювати в такий час! І вони — ті, що називають мене ударником, — повинні знати все про небо. Коли все про небо відоме, тоді міцніше стоїш на землі.

— Ви ніколи не були в мене, професоре, — додав Талісман. — Ви ніколи не цікавились небом. У вас сьогодні закінчується винахід, у мене сьогодні теж свято. Ходімо до мене сьогодні! Будьте моїм гостем. У мене часто бувають ваші учні. До мене кожного дня заходить Ліда Янчевська. Прекрасна дівчина! Зайдіть і ви! Там тихо, затишно!

І мені справді захотілося зайти до нього. Я дуже стомився. Розмова з дружиною й Стеллою тільки більше стурбує мене. Я піду на вежу, буду гостем Вікентія Талісмана. Внизу гратиме на скрипці Стелла, я там, угорі, спочину, заспокоюсь.

Підіймалися крутими сходами. Навколо темно. Тримались за стіни. Стіни вогкі й холодні. Через кожні двадцять ступнів ліворуч, як синє око, світлів проріз у стіні вежі.

Важко дихаючи, я зійшов на верх вежі. Вікентій Талісман відчинив двері. Спочатку нічого не було видно. Довго стояв на порозі, і очі поволі призвичаювались до темряви.

Вікентій Талісман сів біля труби. Вгорі над нами горіло нічне небо. Зорі, світила були далеко. Хотілось відчути Всесвіт ближче.

— Дозволите? — запитав я Талісмана.

Він дав мені місце біля труби.

Ніч була темна. До землі від купола вежі далеко. Внизу розходились, як кола на воді, звуки скрипки. Я зирнув у небо, спостерігав зорі.

Знайшов Юпітера. Без зусиль, доторком до труби, хоч до нього більше, ніж двісті мільйонів кілометрів.

Колись замолоду я захоплювався астрономією. Пригадав: більше від Землі Юпітер в тисячу раз.

Кулю вкрили тумани, південь там, як наші присмерки. Рік цієї планети — як наші двадцять років, її день — наші п’ять годин.

Ще далі від Юпітера Сатурн. З скаженою швидкістю обертається цей велетень. Біля полюсів він стиснувся на одну десяту частину. Рік там — як тридцять наших років, один рік темний, другий світлий. Дитина, що прожила б на Сатурні тільки одну ніч від заходу сонця до світанку, — була б на Землі вже дорослою людиною, нараховувала б тридцять років віку, бо за час однієї ночі Сатурна Земля проживає ці роки.

Я на хвилинку одірвався від скельця. Вікентій Талісман сидів недалеко біля другої, меншої, труби. Він був замислений, заглиблений.

Я звик до темряви і бачив, як він радісно посміхається.

— Там, — показав він пальцем на небо, — там сьогодні надзвичайна тиша. Глибше дивіться в небо.

І я знову притулився до скельця. Бачив зорі і думав про неосяжність цього просторища.

Далі за Сатурном — Уран. Вісім місяців плавають навколо нього. В двадцять раз далі, ніж Земля, від сонця Уран, в двадцять раз там темніше, ніж у нас. Рік на Урані — як наші сто років.

А ще далі Урана, за п’ятсот мільйонів кілометрів — Нептун. Країна холоду, темряви, смерті. Тільки одну тисячну частку того тепла, яке має Земля, одержує від сонця Нептун. І щоб зробити оборот навколо сонця, Нептун проходить сім мільярдів кілометрів.

Угорі надо мною горіли світи. Далі за Ураном і Нептуном холонули планети.

Я заплющив очі й замріявся. І мені здавалось одну хвилину, що я відірвався від Землі. Великий світ став передо мною. Я побачив жовте коло — воно