Пролог - Семен Дмитрович Скляренко

Ми йдемо довгим, вузьким коридором. Збоку сірі прорізи вікон. Кроки наші лунко лягають у коридорі, повторюються десь у кінці його, як на дні колодязя. Повертаємо праворуч, сходи вниз, потім ліворуч, — з заплющеними очима я міг би тут іти.

Заходимо в акваріум. Гукаю голосно сторожа Кузьму. Він з’являється сонний, запалює світло на стінах, і від того, що він тільки що спав, очі його широко розплющені і щось риб’яче є в них.

— Погасіть світло на стіні, — прошу його. — Не треба й люстри. Запаліть вогонь у басейнах!

На стінах гасне світло, і на дні глибоких басейнів запалюються лампи акваріума. Скло басейнів переломлює світло, і на стінах ворушаться барвисті відсвіти. Ми з Лідою підходимо ближче до басейнів. Вгорі воду тоненьким шаром вкриває зелена ряска. Між нею плаває рослина Бразілії ейхгорнія, африканська пістія. Дно басейнів заснували роголистники, різаки, у воді коливається ост-індська блоха, американська каломба, увіранда, привезена з острова Мадагаскара.

Із заростів, із споруджених на дні басейнів печер і гротів починають випливати стривожені світлом риби. Пролітає повз нас табунчик полохливих золотих рибок; немов би заощаджуючи кожен рух, важно пливуть телескопи й дивні японські рибки, у яких плавці нагадують довгі шовкові вуалі. Кілька задерикуватих бійцевих рибок попадають у пасмо світла й починають бій, зривають одна з одної луску і в шалі боротьби зникають між рослинами.

Риби стривожені. На стінах акваріума плавають тіні. До самого скла підпливають вони. Видно їхні очі, риби підпливають і дивляться в темряву, здається, що роздивляються вони на нас, пізнають, хто потурбував їх такої пізньої години, коли у воді ще й непомітно наближення світанку. Але вони нічого не бачать, — все, що за басейном, таке велике й далеке, все так трансформується в їхніх очах, що випадає з кола спостережень. Риби дивляться на нас, але нічого не бачать. Біля великих риб плавають маленькі табуни риб, просинаються в басейнах, вони спочатку пливуть до стінок басейнів, а потім повертають і прямують на світло. Риби роблять кола біля ламп на дні басейнів і завмирають у пасмах світла. Виблискує луска риб — золота, срібна, червона, жовта. Риби притуляються одна до одної й застигають на дні.

— Лідо, — кажу я, — зараз весна. Риби любляться! Кожна з них сповнена енергії. Кузьма, — прошу я. — Треба піймати ці дві риби. — Я показую йому на кількох бійців. — Запаліть світло скрізь. Треба їх зараз піймати.

Ліда не може в цю хвилину зрозуміти мене. Кузьма знаходить підсаку, ловить риби, які я йому показав, викидає їх на стіл. Риби підстрибують, конвульсійно здригаються, б’ють об стіл хвостами. Ліда стоїть і дивиться на мене. Ні, в її очах переляк. Але… скоро вона все зрозуміє. Відбувається велика подія. Я підхожу до риб, беру їх у руки. Вони холодні. В акваріумі, в басейнах на дні горять лампи, і риби табунами стоять біля джерел світла.

Все закінчено. Ми вже не в акваріумі. Дослід продовжується в лабораторії. Минуло кілька годин. Ми маємо нові кислоти, вжито новий каталізатор. Навколо мене, здається, все тремтить. Здригається немов увесь світ. Думки неймовірні. А що, коли я не помиляюсь? Що, коли так і є?! Уже давно була в мене думка використати риб і тварин для роботи над білком. Чому цього я не зробив раніше? Чому трапилось, що тільки сьогодні я спробував це вперше?

У вікно віє вранішній вітрець. Світає. Холодно.

— Може, зачинити вікно? — запитала Ліда.

— Ні! Ні! Не треба! Не треба!

Навпаки, я хотів би, щоб були відчинені всі двері й вікна. Ширше! Більше повітря! Я глянув на Ліду й пригадав, як кілька годин тому казав їй про те, що ми вживаємо для дослідів могутнього впливу тепла, електрики, рентгену. Я казав це, а вікна в лабораторії були зачинені. В лабораторії була задуха.

Гідроліз тепер закінчено. Зараз ми дізнаємось про наслідки. Вжито нові кислоти і новий каталізатор. Передо мною проходили кислоти, які досі уперто не сполучались. Я бачив, які складні колізії відбувались з ними, коли ми спробували вжити новий каталізатор. Вони втрачали тривкість, розпадались. І все-таки вони не сполучались.

— Раз… два… три… чотири… десять, — швидко рахував я кислоти.

І раптом побачив. Сполучення двох кислот. Дві кислоти сполучились, втрачена була одна молекула води, передо мною була сполука двох кислот — дипептид. І це зроблено новим, ніколи ніким не вживаним способом.

Я підвівся з-за столу. Простяг руки до вікна. І потім раптом вибіг із лабораторії.

— Куди ви? Куди? — кричала Ліда, — Куди?..

Вона була перелякана.

Я вибіг за двері й зупинився.

«Чого я біжу? Навіщо покинув лабораторію?»

Я вибіг, щоб крикнути на весь світ про винахід, про те, що покладено перший камінь на шляху до створення штучного білка. Все це зроблено новими методами. Новий механізм, новий шлях сполучення кислот.

Я зупинився недалеко від дверей. Ні, не треба нікуди йти. Ніколи не пізно буде про це сказати. Ще прийде час для того. Та й чим хвалитись? Тим, що винайдено сполуку двох кислот, коли треба знайти шлях до сполучення трьох, десяти й більше кислот?

Ні! Ще рано хвалитися. І чи всі зрозуміють важливість першого винаходу, чи всі зрозуміють, що визначає сполука двох кислот?

Треба зробити остаточний винахід. Не сполуку, а білок. У лабораторії все приготовлено для дальших дослідів, ми знаємо механізм сполучення — каталізатор, який впливає на весь процес.

Це було ранньої весни. Навколо все зацвіло. Повітря сповнене пахощів. Уночі надворі я відчув красу цього часу року, і мене тоді ж вразили задуха, сморід, тіснота в лабораторії.

Коли я повернувся до лабораторії, я її просто не пізнав. Ліда широко розчинила вікна. Знадвору лилося повітря. В лабораторії пахощі квітів остаточно перемагали сморід сполук, хемікалій. Дихалось у лабораторії вільно, широко, — просторо там було того дня.

Ліда десь зникла і незабаром принесла сніданок. Пізніше вона потурбувалась про обід. Червоні вогники газових печей