Пролог - Семен Дмитрович Скляренко

В інституті день і ніч ішли досліди. Тільки стіни кімнат, шафи з книгами знали про мої муки, коли я втрачав віру у винахід, і про хвилини радості, коли мені здавалося, що я стою на порозі відкриття.

Мої помічники — молоді майбутні вчені — кінчали роботу в раз назавжди призначену годину і йшли. Я примушував їх працювати тільки в призначені години, не порушувати планів, але сам не міг залишити своїх думок, своїх мрій, своїх лабораторій. Я й днював і ночував у лабораторії. І хоч жив у невеликому будинку, там же в саду, поруч з інститутом, але часто й дуже часто дружина Людмила і Стелла не бачили мене цілими днями.

Один раз трапилось так, що я цілий тиждень не виходив із своєї лабораторії. Я навіть просив мою дружину телефоном, щоб вона не приходила сама до мене і не присилала Стелли. Дайте мені щось поїсти, і більш нічого! Я не міг покинути роботи, мене ніхто не міг турбувати в хвилини, коли я працював.

І я не виходив із лабораторії. Штори на вікнах були спущені. Навіть удень скрізь горіло світло. Я ходив по кімнатах, по лабораторіях — не знав, чи день надворі, чи ніч. Я стежив за утворенням складних сполук, ждав наслідків.

Правда, я не був самотнім у своїй роботі. Мій помічник — Гордій Семенович — літній, поважний професор, теж міг назватися ентузіастом білка. Він намагався невідлучно бути біля мене. Мене тішили порив і запал, з якими він брався до роботи. Але разом з тим вражало часом його вагання у критичні хвилини. В наших дослідах, у науковій роботі треба бути впевненим, рішучим, упертим, особливо коли робляться вирішальні кроки. Вагання й затримка можуть привести роботу до краху. Затриматись можна вибираючи шлях, але не тоді, коли шлях вибрано.

Проте… я бачив, як любовно він тримає банку з дорогою рідиною. І в той же час його руки тремтіли.

— Більше рішучості… менше нервів, — казав я йому.

— Не можу не нервуватися, — виправдувався він.

— Чим тонші нерви має кожен із нас, — додав я, — тим краще. Але запам’ятайте, що ще важливіша для нашої роботи нервова сила. Нерви треба підкоряти своїй волі.

— Мені страшно, — іноді казав він, — коли я подумаю про винахід, як про здійснення. Уже не мрія, а факт. Страшно робиться. Захоплює…

— Мені не страшно, поки я працюю, — казав я йому знов. — Спочиньте, якщо вас заполонили думки про майбутнє й про мету, зосередьтесь на процесі роботи, конденсуйте вашу нервову силу — і тоді все буде гаразд.

Стомлений, він на хвилину лягав на канапу в залі інституту чи схилявся над столом у лабораторії, але враз кидався, тільки я робив крок чи ставив на стіл яке приладдя.

— Що нового? Нічого? — дивився він на рідину в банці. — Невже нема нічого? — Голос його тремтів спросоння.

— Нічого, — відповідав я. — Все без змін. Спіть і марте про білок.

Несподівано вона прийшла. Я наказав нікого не пускати до інституту й до лабораторії, але завжди можна знайти ключ, який відмикає найпотайніші замки.

Хтось постукав до лабораторії, де працювали ми. Я відхилив двері і, немов захищаючи наші роботи, стояв на порозі, заступивши собою двері.

— Що вам треба? — побачив я аспірантку Ліду Янчевську, яка працювала в моїй лабораторії над білком.

— Я прийшла вам допомагати, — винувато сказала вона, і мені почувся наче докір у її словах. — Вам потрібна допомога, — повторила вона.

Я стояв на порозі. Ззаду спини пробивалося пасмо жовтуватого світла електричних ламп. Надворі було повно яскравого світла. Сонячний день. Волосся на її голові не було нічим прикрите, і світло сонця утворювало навколо голови блискуче коло. А на обличчя падало пасмо жовтуватого світла з лабораторії, і рум’янці на щоках нагадували червонуваті тавра. Вона стояла близько біля мене й часто дихала, немов бігла здалека до інституту. Можна було тільки посміятись із запальної дівчини, що хотіла допомагати.

— У нас заріаз такий важкий приоцес у роботі, — сказав я тихо Ліді Янчевській, — що я не знаю, чим саме ви мені… нам можете допомогти. Я вам дав практичне завдання, до ваших послуг лабораторії, всі зали. Ви там можете виконувати свою роботу…

— Я повинна бути тут, — уперто сказала вона. — Я мушу бути біля вас.

— Біля мене?? — Я рушив уперед.

Вийшов на ганок інституту. Червонувато-мідні тавра на її щоках перетворилися на звичайні веселі рум’янці, а коло з волосся на голові розвіював вітер. Вона була весела. Це була неперевершена юнь, молодість.

— Ну, чим ви нам можете допомогти? — щиро засміявся я. — У вас своя робота. Погляньте навколо! Яка краса! Це ж удень. А ввечері, а вранці! На озері як тепер гарно! За містом! У лісі!

Навколо було справді прекрасно. Цвіли квітки в клумбах і газонах. Після лабораторії я гостро відчув дивні пахощі троянд, що починали усипати цвітом сад, аромат бузка й жасмину — квітки заплітали складну, гостру, як промінь, гаму пахощів. Все навколо жило. Весна вирувала.

І я ще почув. За стінами інституту стояв шум. Тихий, зосереджений, ритмічний шум. Шум фабрик, руху автомобілів, трамваїв, тисяч ніг у місті, — він сплівся в одну ноту. І нота ця була як шум пропелера літака, що забирає височінь, врізується в хмари. Це була зібрана енергія тисяч, перетворена в єдине суцільне, могутнє. Енергія всіх була зосереджена, сконденсована, зібрана в єдиний суцільний порив.

По алеї до мене бігла Стелла. З-під її ніжок злітали черепашки й падали на квітки. В білому одязі вона нагадувала метелика, кричала мені:

— Татунь… татунь!

І крик її вплітався в шум міста, доповнював єдиний, спрямований шум.

Узяв її на руки. Притулився. Це була вона — моя дитина, одна з тих, що житимуть після нас. Це ж для неї працюємо ми. І ще для тисяч таких, як вона. Як же мені було не працювати?

Ми