Оповістки з Меекханського прикордоння. Північ-Південь - Роберт М. Вегнер

Кеннет приготував їм коротке вітання. Поставив у шеренгу, в кількох словах переповів, що трапилося, й відіслав до наметів, звільнивши від варт. Він давно вже не бачив настільки зморених людей.

А потім пішов шукати чародія.

Аманделларт, здавалося, чекав на нього. Стояв неподалік від одного з догораючих багать, вдивлявся в червоне вугілля. Вбраний, як зазвичай, у просте поєднання бурого та чорного, він справляв враження трохи знудженого. Коли офіцер підходив, розвернувся боком, аби було виразно видно його досконалий аристократичний профіль.

— Бачу, що Гірська Варта завжди ретельно виконує накази, — сказав тихо, а Кеннет відразу наїжачився. Просто дивовижно, як одним реченням можна виказати незадоволення, легковаження та… презирство.

— Ми намагаємося, — буркнув він, обіцяючи, що не дасть себе спровокувати. Чаклун був йому потрібен.

— Це тому ви відіслали мене з іншою групою? Щоб я не міг запобігти різанині? І забиттю бранців?

Кеннет зітхнув.

— Якби я вирішив, що нам потрібна допомога чародія, то, напевне, скористався б з неї. Але такої потреби не було. Що там трапилося дорогою? Люди падають з ніг.

— На Довгому перевалі зійшла лавина багна. Нам довелося обходити. І що тепер, лейтенанте?

— Клан переховується десь по той бік льодовика, — він міг не уточнювати, якого саме: в цій частині гір він був лише один. — Пошукаємо їх там.

— І вб’єте?

— А можемо зробити щось інше?

Чародій нічого не відповів, тільки якийсь час дивився на офіцера з незрозумілим виразом обличчя.

— Чи задумувалися ви, пане лейтенанте, чому вас так раптово підвищили й віддали під ваше командування цю збиранину? У вас немає ні відповідного походження, ні, вибачте за щирість, великих заслуг. Останні п’ять років ви ганяли зі своєю десяткою горами за крадіями овець. Ви не мали великої можливості, щоб себе показати.

— І до чого ви, пане магістре, ведете? — Кеннет не витримав і підкреслив звання чарівника. Але той, здавалося, кпин не помітив.

— Ви чули про монету Каллена? Це та, в якої дві решки. Шахрай, який її кидає, завжди виграє.

— І що спільного це має зі мною?

— А як закінчиться ця історія? Або ви знайдете клан та виб’єте його до ноги, або не знайдете, й надійде наступна зима. Якщо ви їх знищите, то хтозна, які історії стануть розповідати за кілька років? Може, люди забудуть про клан канібалів, а пам’ятатимуть лише про солдатів Гірської Варти, які вбивають старців, жінок та дітей? Слава різників не потрібна жодному загону, а Шоста рота може бути розформована настільки ж швидко, як була створена.

— А якщо я їх не знайду, то стану ідеальним офірним козлом, правильно? Програю незалежно від того, як саме скінчиться ця історія.

— Я бачу, що ви вмієте аналізувати факти. Це рідкісна риса у військових.

— Легко читати в чужій долі. Але в горах мало що є таким, яким воно здається на перший погляд.

Чародій іронічно усміхнувся.

— Сподіваюся, що я лжепророк, лейтенанте. Це могло б повернути мені віру в людську порядність.

Він зверхньо вклонився й пішов назад у табір. Кеннет залишився сам, похмуро розмірковуючи, яке лихо звалило йому на голову цього чаклуна. Він волів би мати біля себе когось із військових магів, кожен з яких мав звання та місце в ієрархії, і з якими можна було інколи випити барильце пива, виспівуючи непристойні куплети. Але військових чародіїв було замало: в усіх трьох полках, що брали участь в облаві, — заледве одинадцять. Тож довелося доповнювати їх добровольцями з гільдії чародіїв. І все це через те, що вони знайшли у вирізаному селі.

Посеред Коори-Аменеск, поряд із криницею, росла яблунька — десь чотирирічне деревце, обсипане згори донизу білим цвітом. Наче нічого незвиклого, але квітуча яблунька, до середини стовбура засипана сніжними кучугурами — це не те, що можна зустріти в горах щодня. І це було лише те, що першим впадало в око. Потім вони знайшли й інші речі. Двері одного з будинків зробилися ледь не у вісім пальців шириною, а посеред двору стояв кам’яний пес, прив’язаний до будки. В іншому будинку вони знайшли стіни, вкриті зеленими паростками, та кришталеві статуї, що виростали зі стелі. У криниці замість води булькотіло чорне, смердюче багно.

Але найбільше було слідів випадкового, хаотичного використання магії. Одна з хат виявилася вбита в землю, наче по ній гепнув гігантський молот, іншу якась сила перерізала навпіл. Вони знайшли стіл, що всіма чотирма ніжками застряг у стелі, а весь посуд на кухні був розбитий на друзки. У багатьох місцях виднілися сліди гару, одні діаметром у кілька пальців, інші займали цілі стіни стодол.

Військові чародії, які прибули на місце за три дні після десятки Кеннета, лише підтвердили те, що всі знали і так. У клані був хтось, обдарований Талантом, але ненавчений, ледь пануючий над своїм даром. Такі люди, якщо їх не знаходила у відповідний час і не вишколювала котрась із гільдій чародіїв, швидко вмирали або божеволіли. І тоді ставалися моторошні речі.

У певному сенсі після цього відкриття всі видихнули. До того часу шадорі були чимось потворним, нелюдським та жахливим.

— Тепер швиденько з’явилося пояснення, згідно з яким один о із горців, найімовірніше, молодий хлопець, обдарований Талантом, схибнувся й заразив решту своїм безумством. В анналах магії знайшлися такі випадки, а в історії клану виявили інформацію, яка буцімто підтверджувала цю теорію. Шадорі вже багато років підтримували лише спорадичні контакти з сусідами, і кілька поколінь майже не створювали родин з особами поза власним кланом. Це означало, що всі вони родичі. А кровозмішення значно полегшувало безумному чаклунові контроль.

Ці відомості пояснювали також, як клан зникнув і чому його сліди знайшли лише навесні, а спроби відстежувати його за допомогою магії були марними. Один із законів, який стосувався людей з магічними талантами, говорив, що навіть ненавчені маги інстинктивно оточують себе захисною сферою, яка ускладнює спроби їх знайти. І це змусило командування Гірської Варти звернутися за допомогою до трьох найбільших чародійських гільдій, що мали свої резиденції на півночі. Відтоді до кожного загону Варти мав бути приставлений маг, а оскільки військових магів було замало, більшості солдатів доводилося служити разом із пихатими, самовпевненими й зарозумілими «майстрами». Аманделларт потрапив до Шостої роти лише вісім днів тому, а Кеннет вже з десяток разів мало не наказав йому забиратися звідси до всіх демонів. Але він не міг легковажно ставитися до можливостей, які повинен надавати маг. Чаклун був майстром Стежки Каменя, Стежки Льоду і Стежки Повітря, а зважаючи на те, куди вони збиралися