Оповістки з Меекханського прикордоння. Північ-Південь - Роберт М. Вегнер

Андан споважнів.

— Те, що залишилося від родини римаря з а. Якщо почвертувати дорослого чоловіка, двох баб і чотирьох дітей, то всі вони точнісінько помістяться в таких торбах, як оце тут.

Він сказав усе це швидко, тихо, крізь зціплені зуби. Кеннет вилаявся. Коли кілька днів тому вони знайшли перекинутий віз і сліди крові, то сподівалися, як би це не звучало, що родина з Гандеркеха стала жертвою звичайних розбійників. Такі рідко вбивали дітей та жінок.

— Нам доведеться спалити їхні тіла.

— Слухаюся, пане лейтенанте, — Велерґорф кивнув. — Але ми розпалимо окреме багаття.

— Згода, — Кеннет раптом відчув себе втомленим та дуже злим. — Варгенне, той снігощур, який намагався тебе вчора цапнути, ще в тебе?

— Так, пане лейтенанте.

— То ходімо до бранців.

В’язнів було двоє. Кремезні та згорблені, вони лежали на снігу, зв’язані так, що ледве могли рухатися. Обидва мали низенькі лоби, пласкі носи й широкі вилиці. Якби не очевидна різниця у віці, могли б зійти за братів-близнюків. Побачивши, що наближається командир, солдат, який їх охороняв, виструнчився й копнув старшого шадорі, який саме підповз до нього й намагався вкусити за ногу. Шадорі тихенько заскавчав, а тоді вибухнув голосним сміхом. Молодший бранець, ще майже дитина, глузливо посміхнувся, показуючи кілька гострих підпиляних зубів.

— Ги, пощаштило вам, пешики. Хочете кіштку? — сказав.

Глянув їм в очі й замовкнув. Потім відвів погляд убік. Навколо нього стояв сильний нудотний запах. Кеннет скривився.

— Що воно так смердить?

— Певно, баранячий лій, пане лейтенанте, — відгукнувся охоронець при в’язнях. — Вони геть усі ним вимазані.

— Лій? Лій! Лі-і-і-ій!!! — заголосив старший чолов’яга. Втупив у них божевільні очі та просичав: — Лій з маленької овечки, яка ніколи вовни не давала. Теплий і с-с-солодкий.

Солдат роззявив рота і зблід. Потім різким рухом вихопив з-за пояса сокиру і примірився у в’язня.

— Стояти! — в останню мить гаркнув Кеннет. — Ще не зараз.

— Але, пане лейтенанте…

— Вартовий, я сказав, не зараз. Спочатку він має зі мною поговорити.

Молодший в’язень перекотився на бік і спробував плюнути йому на чоботи. Утім, позиція була незручною, і він лише обслинив собі підборіддя. Офіцер глянув на нього згори.

— Знаю, що ти все ще не розумієш. Я не хочу нічого від тебе довідатися. Я знаю все, що мені треба.

— Нічого ти не знаєш, гівножере, — молодий шадорі навіть припинив шепелявити.

— Справді? За вами вже чотири дні як іде друга половина моєї роти. І один дуже вмілий чарівник. Це він прочитав ваші думки й довідався, куди ви йдете та яким саме шляхом. Ми були тут вже вчора вночі й чекали вас, відпочиваючи та нудячись, наче лящі під льодом. Ну, може не до кінця так. Варгенне, покажи йому, що ми впіймали.

Десятник витягнув з-за пазухи щось, що виглядало наче клубок білого гарусу. На одному з кінців клубка була паща, оздоблена кількома рядами гострих зубів.

Кеннет узяв створіння й підсунув бранцеві під носа.

— Евенгир, біляк, снігощур — по-різному на нього говорять. Триває зима, а вони разом із нею мандрують на південь. Риють тунелі під снігом. Зазвичай живляться падлиною, але гарячу кров відчують за милю, — він кинув мертве створіння на сніг. — Уранці ми вирушимо до Старого Ґвихрена по решту твоїх, але десь за чотири-п’ять днів будемо повертатися цим шляхом. Гадаю, ти ще будеш живий, хоча вони, напевне, вже встигнуть об’їсти тобі до костей ноги та руки. І обличчя. Але не вб’ють тебе. Вони надто цінують м’ясо, щоб убивати швидко.

На обличчі бранця виступили краплі поту. Кеннет підійшов до другого в’язня, який досі хихотів, і паскудно посміхнувся.

— А щоб ти не почувався надто самотнім, залишимо тут і твого приятеля, що вдає ідіота…

Високий сміх раптом урвався, а другий шадорі випростався й сів. Блиснув зубами з-під бороди й сказав:

— Ото ти мудрагель. Певно, матінку твою жарив якийсь чаклун.

Кеннет вишкірився ще паскудніше.

— Принаймні це не був її власний батько.

Бранець дико скривився й відкрив рота. Кеннет вдарив його в обличчя — спроквола, презирливо.

— Я вже казав, що мені не треба від вас інформації, — лейтенант бачив, як з очей чоловіка зникає впевненість. — У цьому немає потреби. За кілька годин нас наздожене решта роти, а чарівник прочитає з вас усе, чого не встиг дізнатися здаля. За чверть години ми знатимемо ім’я тієї вівці, з якою ти втратив цноту.

Бородань набрав повітря, наче готуючись плюнути — і впав обличчям уперед, вдарений обухом сокирки в потилицю. Велерґорф розвів руками.

— Вибачаюся, пане лейтенанте, але…

— Навіть не виправдовуйся. Він живий?

Десятник нахилився над бранцем.

— Так, але до вечора ми не повернемо його до тями.

— Нехай полежить, — Кеннет глянув на молодшого бранця, який вже не шкірився. — Цей нам не буде потрібен, чарівник витисне все зі старшого. Гм… Відтягніть його трохи далі й залиште там. Тільки вставте йому кляп, щоб його верески не привели сюди когось гіршого, ніж біляки.

— Слухаюся! — Велерґорф напружився, наче струна, а тоді нахилився над блідим, наче полотно, бранцем. Десятник схопив його за плечі та, крекнувши, поставив на ноги.

— Важезний, сучий сине, — промовив майже приязно. — Якщо розв’яжу тобі ноги — підеш сам? Тут недалеко, слово даю.

Поклав в’язню руки на плечі.

Молодий шарпнувся й заквилив, наче порося під ножем.

— Ннн… нні… ні! Ні! Не хочу! Нііііі!

Кеннет відвернувся.

— Заберіть це гівно з очей.

— Ні! Скажу! Все скажу!

Лейтенант скривився.

— Я тобі вже казав, ти не знаєш нічого, чого не знав би я — або не зумів би довідатися без особливих проблем. Ну, може окрім однієї речі, яка мене трохи інтригує.

В’язень дивився на нього дурнуватим поглядом. Велерґорф штурхнув його.

— Пана лейтенанта дещо цікавить, — пояснив він.

— Скажу. Скажу все, що тільки хочете знати, пане.

— Отак? — Кеннет звів брови. — Ну то поясни мені одну річ. На іншому боці льодовика живуть три племені агерів. Вен’дохі, айергак та дех’гираль — ті, яких ще називають Червоними Поясами. На території якого племені ви маєте криївку?

— У Поясів, пане.

— Та-ак? Але Пояси — це численне та мужнє плем’я. Що їх утримає від того, аби вирізати вас до ноги?

— Бо… бояться.

— Чого?

Бранець раптом припинив труситися. Випростався, зціпив зуби.

— Того, що вирве душу й тобі, собако. Вирве, прожує та виплюне. А коли ти витимеш та скиглитимеш, я буду сміятися, нех’ би мене жерли усі біляки світу.

Кеннет перевів погляд на Велерґорфа й майже непомітно кивнув. Сокира без застереження вдарила, і голова молодого бандита полетіла по широкій дузі