Оповістки з Меекханського прикордоння. Північ-Південь - Роберт М. Вегнер

чия історія сягала домеекханських часів. Ще до того, як Імперія у своєму марші на північ дійшла до гір Ансар Kipper, цими землями володіла велика ліга вессирських племен, чиєю головною силою були власне загони відважних горців, які звалися Гірською Вартою. Під час війни із Меекханом вартівники, що знали ці землі, наче свою кишеню, не раз і не двічі втирали носа імперській піхоті, викликаючи неохочий подив та вшанування окупантів. За шість років війна скінчилася прийняттям Імперією протекторату над землями поміж річкою Ванавен і гірським ланцюгом, який звався Великим хребтом. Наступні кількадесят років протекторат потроху перетворився на повну анексію. Це сталося завдяки доволі розсудній політиці Імперії, що визнала за тубільцями повноту прав, якими користалися родовиті меекханці, й водночас не надто сильно втручалася в місцеві звичаї та традиції. У цей час, відома своїм прагматизмом імперська армія взяла на утримання Гірську Варту, оцінивши її цінність та вміння. На теренах, де не було постійних шляхів, на гірських стежинах, у вузьких ущелинах та на вітряних хребтах вартівники виявилися справді кращими, ніж регулярна важка піхота. Їм навіть дозволили зберегти свій первинний поділ на підрозділи, що налічували сто та тисячу людей, але які стали зватися, згідно з меекханською термінологією, ротами та полками. Порівнюючи з полками меекханської піхоти, що налічували дванадцять рот по двісті бійців, підрозділи Гірської Варти були меншими, але швидшими й більш рухливими. Ідеальними для гірських сутичок. Вартівники рекрутували солдатів серед місцевих горців, дозволяючи кожному зберігати власне озброєння й застосовувати улюблений стиль бою, бо в цій місцині рідко сходилися строєм, зімкнутими рядами, щит при щиті. Унаслідок цього будь-який підрозділ Гірської Варти скидався на банду розбійників. А лейтенант Кеннет-лив-Даравит саме стояв перед таким підрозділом.

— Струнко! — десятник Андан-кейр-Треффер мав сильний як для свого зросту голос. Шеренга завмерла, більш-менш вдало пародіюючи військову поставу.

— Сьогодні все минуло без ускладнень, — Кеннет став перед солдатами, міряючи їх уважним поглядом. Прокляття, більшість із них були старшими за нього. — І знаєте, чому? Бо вони йшли сюди ніч і день без відпочинку. Половина відразу загинула від стріл, а решта виявилися надто втомленими, щоб захищатися як належить.

Він обірвав себе, даючи їм час, щоби перетравити ці слова.

— Це був хороший бій. Але наступний може виявитися значно важчим. Ми досі не довідалися, де переховується решта клану або скільки їх там є, — не дуже знаючи, що робити з руками, він заткнув їх за пояс. — Зараз ми почекаємо Берґха та чарівника. Десятник Велерґорф знайде заняття для декількох із вас. Решта розставлятиме намети й розпалюватиме вогнища. Після двадцяти годин у барлогах нам потрібне гаряче їдло.

У відповідь почувся суголосний гомін.

— Перш ніж це станеться, ми маємо прибрати. Згідно з наказами, від шадорі не повинно лишитися і сліду. Це невдячна праця, але ніхто нас від неї не звільнить.

Шеренга зберігала мертву тишу.

— Але для початку — півкубка горілки на голову, — цього разу гомін був радіснішим. — А для тих, хто не соромиться власних знаків — цілий.

Кеннет вимовним жестом вказав на трьох солдатів, що носили сірі, обшиті білим кантом плащі з нефарбованої вовни.

— Розійтися.

Лейтенант зітхнув. Він усе ще не почувався впевнено в таких ситуаціях, і, що гірше, мав враження, що всім достеменно про це відомо.

— Пане лейтенанте, — Велерґорф виріс перед ним, наче з-під землі. — Я щодо вашого наказу.

— Пам’ятаю. Ходімо трохи вбік.

Вони відійшли на кільканадцять кроків.

— І як?

Поруч із Велерґорфом Кеннету не треба було прикидатися. Вони служили разом п’ять років — спочатку в одній десятці як звичайні солдати; пізніше він став десятником, а Велерґорф — його правицею. Після того, як Кеннет прийняв командування над новоствореною Шостою ротою, він передав Варгенну власну десятку, повністю довіряючи вмінням та досвіду старого горця. А потім відкликав його вбік і попросив, щоб той стежив за його діями та вказував на помилки.

— Добре. Коротко й по суті, — десятник говорив пошепки. — Мало що може бути гіршим за командира, який після закінчення роботи годину то хвалить, то ганить людей. Але не діліть їх на кращих і гірших за плащі. Через це будуть проблеми.

— Тоді як змусити їх носити знаки власної роти?

Десятник взяв жменю снігу й почав стирати кров з вістря сокири.

— їм потрібен час, — почав старий солдат за мить. — Ця так звана рота — це чотири десятки, зібрані з різних підрозділів та доповнені рекрутами. Десятка Андана перейшла з Чорних Штанів Бергоффітца, а хто про них не чув? Берґх — із Восьмої роти Дванадцятого полку, з Диких Псів. Це також славетна назва. А хлопці, яких ви мені дали, — це ж Розбишаки-з-Галлена. Перша рота, Четвертий полк. Усі — уславлені й заслужені підрозділи. Вони роками працювали на свою славу. А тут — що? Переводять їх до Шостого полку, який створено ледь рік тому, не має за собою жодної великої кампанії чи перемоги і власне досі формується. До того ж усі вони потрапили сюди, бо полк не може дати собі ради з одним кланом здичавілих горців. Вони просто почуваються ошуканими. Їх забрали від власних загонів та приписали до наймолодшого полку Варти. До того ж — до найновішої роти, якою командує якийсь невідомий молодик.

— Я не просив про звання.

— Я чув. Мало того що молодий, то ще й дурний…

Кеннет голосно розсміявся. Кілька солдатів — із тих, що стояли найближче — обернулися до них.

— Добре, — Велерґорф також усміхнувся. — Якщо командир сміється, це означає, що все добре. А ще добре, що ви той, того… ну-у…

— Рудий?

— Так, пане лейтенанте. Усі знають, що гори люблять рудоволосих. Цей забобон досі живий звідси й аж до східного Єгира.

— Отже, ти повинен подякувати моєму батькові, бо він оженився на найрудішій дівчині в навколишніх землях, хоча всі його відмовляли. Але ми говоримо не про мене, а про моїх людей, Варгенне. На що ще я повинен зважати?

— Просто дайте їм час, пане лейтенанте, — десятник заткнув сокиру за пояс і почухав бороду. — Тут ідеться і про, гм, якість матеріалу. Коли Бергоффітц, Вер-Иллен та інші отримали наказ поділитися людьми з нашим полком, то відіслали найменш важливих. І я не став би через це обурюватися, бо й сам так зробив би. І не те, щоб ці хлопці були нічого не варті — але вони найменш досвідчені і найвпертіші. Таких ставлять у голову загону, якщо очікують засідку. Частина сприйняла своє призначення до Шостого полку як покарання. Покарання незаслужене.

— То