Темні уми - Олександра Бракен

— Е… е… спробую, — відповіла я, намагаючись зберігати нейтральний вираз обличчя. — Зу, покажеш ще раз записника?

Вони всі витріщилися на мене; здавалося, наче всі повсідалися мені, паралізованій, на груди. Без опалення в машині був псячий холод, але моє тіло наче поважчало через гарячу, липку паніку. Я трималась за записник, немов то була молитва з неба.

Я знала, що є діти, здатні напхати голову десятками літер і видавати складні координати чи враз помічати заховану в ребусі загадку, але я, безперечно, до таких не належала.

Чабс чмихнув.

— Здається, Ліга обламалася.

— Ей, — мовив Лаям різким тоном. — Ми вже два тижні вовтузимось з чортовою загадкою, і все без пуття. Може, дозволиш їй хоч годину поміркувати?

Чи можна перетворити літери ЕДО на числа 5-4-15? Боже, які ж іще типи кодів можуть бути? Залізничний код? Власне, тоді б у цьому було достобіса більше сенсу. Загадка мала би бути такою, яку здатні розгадати навіть діти і в таборах, і на волі, і вона не повинна бути надто складною, бо тоді ніхто й ніколи не знайде Іст-Рівер.

Збреши, — вмовляла я себе, забираючи з обличчя тоненьке пасемце волосся. — Просто збреши. Ну ж бо. Хоч щось! Чим зазвичай є цифри? Ціна, час, код місцевості…

— О!

О Боже, якщо я не помиляюся, це цілком імовірно.

— О? — повторив Лаям. — О, що?

— Я забула… ну, — виправилася я, — може, я помиляюся, тому не надто радійте, але, здається, це код Вірджинії.

— Не буває коду місцевості з чотирьох цифр, — заперечив Чабс. — П’ять-чотири-п’ятнадцять не годиться.

— А ось п’ять-чотири-нуль годиться, — сказала я. — Люди ж інколи ототожнюють букву «О» з нулем, хіба ні?

Лаям почухав зашийок і глянув на Чабса.

— П’ять-сорок? Знайоме?

Я повернулась до Чабса, раптом побачивши його у новому світлі.

— Ти ж із Вірджинії?

Склавши руки на грудях, він визирнув у вікно.

— Я з Північної Вірджинії.

Отже, з’ясували.

— П’ятсот сорок — це Західна Вірджинія, — звернулася я до Лаяма. — Я не знаю точно, наскільки далеко простягаються північ та південь, але це, мабуть, десь у цьому районі. — Я показала йому на карті. Я не просто так вважала. Я знала. 540 — код місцевості, де я мешкала з батьками в Салемі. — Там чимало містечок та міст, але й необробленої землі там удосталь — непогана схованка.

— Справді? — Лаям не зводив очей з дороги, говорив спокійно, але якось занадто вже буденно. — Ти виросла у тих місцях?

Я знову подивилась на записник у своїх руках, відчуваючи, як у грудях щось стискається.

— Ні.

— Отже, у Вірджинії-Біч, так?

Я похитала головою.

— Навряд чи ви чули про це містечко.

Я почула, як Чабс, цмокнувши язиком, уже було розтулив рота, щоби щось ляпнути, але з водійського сидіння голосно кахикнули. Тему облишили, і ніхто більше згадувати про неї не хотів, а надто я.

— Ну, ця зачіпка не гірша за решту, хоч я би хотів, щоби район наших пошуків був трохи меншим. — Він поглянув у мій бік. — Дякую, неперевершена Рубі.

Десь із самого мого єства здійнялось напрочуд приємне тепло. «Не згадуй про це». А якщо я помилилася?.. Я притлумила цю думку. Це й справді добра підказка.

Востаннє зиркнувши на алею, щоби переконатись, що все чисто, Лаям склав карту і жбурнув її знову у бардачок. Із глухим гарчанням ожила Бетті.

— Куди ми їдемо? — запитав Чабс.

— В одне місце, яке я знаю. — Лаям знизав одним плечем. — Там я уже бував раніше. Це займе години дві. Якщо я заблукаю, то один із вас, вірджинців, змушений буде проявити ініціативу та допомогти мені.

Уже давно до мене ніхто так не звертався — як до людини, котра має домівку. І справді, я там народилась, але Термонд правив мені за домівку майже стільки ж часу, як і не був нею. Сірі стіни та бетонна підлога випалили у мені майже кожен спогад про батьківський дім, забравши спочатку дрібні деталі — запах спечених мамою медяників, те, у якому порядку висіли світлини на стіні над сходами, — а потім пожерли й решту споминів.

Деколи в ті термондські часи, коли у боксі було достатньо тихо, а мені вкрай хотілося додому, я розмірковувала. Домівкою в моєму серці має бути місце, де я народилася, чи місце, в якому мене виховували?

Правда полягала в тому, що коли я дивилася на своє відображення у дзеркалі, то вже не помічала там ані краплі тієї Рубі, котра мешкала в маленькому білому будиночку в кінці вулиці, з липкими від меду пальцями, із пасемцями волоссячка, що вибивалися з кіс. А тоді я відчувала у собі порожнечу, немовби забула слова