Темні уми - Олександра Бракен
— Ти, щоби мене дідько вхопив, маєш рацію, бо так і є, — озвався Чабс, не відводячи очей від книги.
Зу перегорнула записник і щось нашкрябала на чистому аркуші. Коли ж вона, піднявши, показала йому, Лаям усміхнувся.
— Стоп, стоп — яке ділення у стовпчик? Ви, гадаю, забігаєте наперед, мадам. Ти досі не опанувала множення двозначних чисел.
Я спостерігала, як він вискочив з мінівена, і моє серце сповнилося тривогою. Все було би значно легшим, якби він не був єдиним з-поміж нас, кого за зовнішністю могли повважати двадцятирічним — принаймні я би почувалась краще, знаючи, що там хтось із нас прикриває його. Мабуть, Лаям відчув, що я пропалюю поглядом йому куртку на спині, бо зупинився й, обернувшись, помахав нам, перше ніж зникнути за рогом.
— Припини його підбадьорювати, справді, — говорив Чабс до Зу. Озирнувшись, я побачила, як він тупим краєм олівця водить по рядках із цифрами на сторінці. — Він має колись дізнатися правду.
Зу скривилася так, немовби шматочок твердої лимонної цукерки прилипнув до її язика. Вона стукнула його кулачком у плече.
— О, мені так прикро, — мовив він, але, певна річ, ніяких прикрощів він не відчував. — Це даремне витрачання часу і зусиль — навчати тебе всього цього, коли ти ніколи не матимеш нагоди цими знаннями скористатися.
— Ти цього знати не можеш, — втрутилася я й одразу ж заохочувано всміхнулася до Зу, додавши: — Коли все нормалізується, ти значно перевершуватимеш своїх однолітків.
І відколи це я почала вірити у «нормалізацію»? Все, що я пережила на цей час, лише підтверджує наведений Чабсом аргумент. Він мав рацію, навіть попри те що я не хотіла цього визнавати.
— А знаєш, що б я робив, якби все «нормалізувалося»? — запитав Чабс. — Цієї осені я би вже обирав, у який коледж мені йти. Склав би стандартні тести, сходив би на футбольні матчі та випускний, обрав би хімію…
Голос його поступово ослаб, але я все одно збагнула ті його уривчасті думки — та і як мені було їх не збагнути? Я ж думала про те саме, коли відправлялась у ті незнані місця, розіп’яті між «повинно бути» і «могло би бути». Колись мама казала, що освіта — це привілей, який не кожен може собі дозволити, але вона помилялася: освіта — це не привілей. Це наше право. У нас було право на майбутнє.
Зу відчула зміну настроїв. Мовчки ворушачи губами, вона лише поглядала то на нього, то на мене. Треба було змінювати тему розмови.
— Пф-ф-ф, — мовила я, склавши руки на грудях і зіпершись на спинку сидіння. — Щось мені важко віриться, що ти колись міг грати у футбол.
— Ей, я й образитись можу! — Чабс передав Зу записник. — Тобі слід попрацювати над діленням на дев’ять. — Коли він знов поглянув на мене, то погляд у нього був розчарований. — Повірити не можу, що з-поміж усіх людей на світі саме ти віриш у ці солоденькі мрії.
— І що це має означати?
— Ти ж у Термонді була скільки — п’ять років?
— Шість, — виправила я. — І ти не збагнув самої суті. Справа не у тім, що я вірю у те, що каже Лі. А в тім, що я хочу вірити в те, що він має слушність. Я справді понад усе сподіваюся, що він має слушність, бо інакше… яка тоді альтернатива? Застрягнути в якихось криївках, допоки їхнє покоління не вимре? Втекти у Канаду?
— Щасти тобі в цьому, — мовив Чабс. — Канада і Мексика звели стіни, щоби нас не впускати, а своїх не випускати.
— Бо вважали, що ГПІН — це заразна хвороба?
— Ні, бо вони завжди нас ненавиділи і тільки й чекали слушної нагоди, аби навіки закрити шлях у їхні країни нашим жирним сракам і доскіпливим пикам.
Саме в цей момент вирішив повернутися Лаям із чотирма пінопластовими ємностями в руках. Він йшов швидко, майже біг. Нахилившись, Лаям рвучко відчинив двері і заледве не кинув контейнери мені на коліна.
— О Боже, що цього разу? — зарюмсав Чабс.
«Отакої…» — тільки й спромоглася сказати я, намагаючись тримати гарячу їжу так, щоби нічого не витекло на коліна чи сидіння. Хрипнувши, двигун Бетті завівся, і раптом ми стрімко рушили назад. Через якусь шмату, що нею було затулене заднє вікно, Лаямові доводилось покладатися на бічні дзеркала, щоби доправити нас по дорозі вниз, а відтак угору до невеликої алеї, що відмежовувала «Вафл Гаус» від покинутої комісійної ювелірки. Я вперлася ліктем у двері, коли він задкував старим мінівеном повз супермаркет «Дампстерс» до занедбаної службової стоянки, захованої в закутку за рогом. Мінівен, смикнувшись, зупинився, жбурнувши всіх нас уперед.
— Ми… трохи постоїмо тут, — заявив він, дивлячись на наші перелякані обличчя. — Нікому не панікувати, проте здається, я бачив… Тобто, нам безпечніше трохи постояти тут.
— Ти бачив її. — І це було не питання. Чабс уже знав відповідь заздалегідь. — Леді Джейн.
Нахилившись уперед, Лаям потер зашийок. Він поставив машину передом досить далеко, щоби ми могли бачити з-за стіни «Вафл Гаусу» алеї.
