ГЧ - Юрій Олександрович Долгушин

і Наталя сіли ближче до трибуни, біля проходу. З цікавістю прислухаючись до розмов серед публіки, вони помітили, що передні ряди майже цілком були зайняті представниками біологічних наук, які підкреслювали таким чином своє право першості на цій доповіді. Фізики та радіотехніки скромно розташувалися переважно в задній частині залу. Вони спокійно розмовляли про свої справи, тверезо думаючи, що доповідач у свій час пояснить, які вдосконалення він вважає за потрібне внести до існуючих конструкцій лікувальних чи експериментальних електроапаратів або яких нових електроінструментів не вистачає для безперебійної його дослідницької роботи. Вони, правда, не зовсім розуміли, навіщо їх запросили сюди: тут були відомі серйозні теоретики-хвильовики, радіоконструктори, які ніколи не працювали в галузі медичної апаратури. Зрештою, це могло бути і результатом недостатньо продуманого добору аудиторії, хто його знає, що це за професор… як його?..

Зате в передніх рядах панувало напружене пожвавлення. «Світила» фізіології інформували молодих учених про наукові роботи і славу професора Ридана, сперечалися між собою.

Останні роки роботи Ридана були особливо інтригуючими і викликали багато всіляких розмов. «Світила» єхидно посміхалися, пошепки передаючи один одному ходячі анекдоти про дивні експерименти шановного колеги.

Ридан вийшов на сцену з бокових дверей, швидкою, твердою ходою підійшов до трибуни. Його енергійні рухи, висока постать, суворого покрою чорний костюм, моложаве обличчя, облямоване чорним, уже трохи посрібленим чубом і бородою, явно справили враження. Спереду спалахнули вітальні оплески і прокотилися до задніх рядів.

Пауза тривала одну мить. Скупими, точними рухами, як під час серйозної операції, Ридан поклав перед собою годинник, вийняв з кишені пачку аркушів з тезами. Жодного зайвого жеста. Потім уважним поглядом обвів зал, немов перевіряючи присутніх.

— Шановні товариші! — почав він своїм дзвінким баритоном. — Дозвольте насамперед сказати про мету нашої наради. Тут присутні представники двох різних галузей знань — біологи і фізики. Навряд чи кого-небудь дивує це поєднання; ви чудово знаєте, яку роль відіграв такий винахід фізики, як мікроскоп, у розвитку біології і як дедалі тісніше переплітаються і співробітничають між собою найрізноманітніші галузі науки.

Цього разу я від імені біології збираюся пред’явити фізиці рахунок, який вона, наскільки я знаю, поки що не спроможна сплатити. Але я все-таки наполягатиму на оплаті, якщо не тепер, то в найближчому майбутньому, бо від цього залежить практичне розв’язання величезної за своїм значенням проблеми, яку я розв’язав теоретично та експериментально і сьогодні викладу тут…

Зал насторожився. Стриманий рух пройшов у перших рядах: «світила» багатозначно перезирнулися. Так, очевидно професор за ці роки приготував їм сюрприз. Подивимось, подивимось…

Закінчивши короткий вступ, Ридан, як шуліка, налетів на теорію медицини. Не виходячи з рамок суворо наукового аналізу, пересипаючи свою промову десятками конкретних фактів, дотепних узагальнень і свідченнями найавторитетніших представників цієї науки, — а багато з них були присутні тут, у залі, — він перейшов до такої переконливої критики наукових основ сучасної медицини, що аудиторія вибухнула громом оплесків. Цього разу вони посипались із задніх рядів і докотилися до самої трибуни.

Наталя з вологими від захоплення очима стискала руку Ганни, а та відкрито милувалася батьком, з гордістю відзначаючи, що Ридан врахував її поради в побудові доповіді.

Наступною жертвою Ридана була фізіологія. І коли він почав кидати, як бомби, в зал свої парадоксальні філософські узагальнення про життя, смерть і старість, в аудиторії зазміїлася тріщина розколу. Фізики були остаточно захоплені сміливими і ясними висновками, що імпонували їм своєю прогресивністю. Зате серед старих біологів, які відчули хитання вікових підвалин свого, хай не зовсім упорядкованого будинку, почав назрівати глухий протест.

Ганна помітила довкола себе підкреслено здивовані переглядання, знизування плечима. Почалися тихі перемовляння, в яких уже виразно звучали слова: «абсурд»; «нісенітниця». Ридан відчував, що відбувається в залі, і був задоволений. Все йшло як треба! Протест — нехай. І чим рішучіший — тим краще. Аби не було байдужості і нудьги — це загибель.

Помітивши, що атмосфера в передніх рядах досить розпалилася, Ридан уміло кинув навмисне нерішучу фразу про те, що «зрештою, старість можна викликати штучно і так само штучно її знищити». Цього вже не могли витримати передні ряди. Вони кинулися на цю принаду, як зграйка рибок на муху, що впала у воду.

— Спробуйте!

— Спочатку треба зробити!

— Не можна жартувати такими твердженнями! — лунали обурені голоси.

— Хвилинку, — сказав Ридан, і галас у залі почав затихати. — Ви хочете доказів? Будь ласка!.

Він зробив знак, і помічники поставили перед кафедрою клітки з Мурзаком, Валетом, Сільвою. Ридан коротко пояснив експеримент.

Новий знак. Несподівано зал потонув у темряві, а на величезному екрані перед слухачами протягом п’ятнадцяти хвилин пройшов невеликий кінофільм, у якому була знята вся історія цих собак, їх дитинство, операції і майже кожний наступний день їх життя. Глядачі побачили на власні очі, як з кожним днем старіли двоє цуценят і як потім поверталася Сільві втрачена юність.

Демонстрація ще не закінчилася, коли зал потрясли овації.

Нарешті Ридан підійшов до найголовнішого місця доповіді. Він урочисто попередив про це. Знову напружено завмерла аудиторія: яке ще відкриття готує їй ця дивовижна людина?

Впевнено і спокійно стояв він перед принишклим залом. От зараз він розкриє перед ученим світом, перед людством таємницю мозку-генератора…

Раптом Ганна гарячково схопила Наталю за лікоть, впиваючись очима в обличчя батька. Що за дивна пауза? Що за погляд, — розгублений, погляд взагалі, у простір? І ця рука, що повільно, наче мимоволі піднімається до голови…

Ридан раптом схилився до кафедри, вираз відчаю спотворив його бліде обличчя. В тиші залу ті, що сиділи ближче до трибуни, почули, як він прошепотів:

— Невже… помилка?

Потім, насилу підвівшись, він невпевнено ступив до дошки, судорожно схопив крейду і, як сомнамбула, почав щось писати.

Розкришена непевним зусиллям крейда посипалася на підлогу. Рука сковзнула вниз.

— Підтримайте його! — крикнула Ганна, кидаючись до правого входу на трибуну.