Зоряний вуйко - Брати Капранови

— Чому це на нас? Він на всіх дивиться. У нього звичка така.

— Миколо, мені лячно.

Я взяв її за коліно, щоб не було так лячно. Це трохи допомогло.

— А давай на його лекції більше не ходити, — запропонувала Тетяна, коли ми нарешті вийшли до факультетського коридору.

Вона дуже вразлива, моя Тетяна, як каже, чутлива до чорного ока. Мабуть тому, що з села. А очі у професора й справді такі чорні, що чорніші й уявити годі.

— Ти знаєш, Миколо, я всю пару тримала дулю під партою.

Я засміявся:

— Добре, хоч не на парті — тоді б і справді було на що подивитися!

Крім нас, звичайно, ніхто нічого не помітив, всі розмови точилися навколо поламаної ноги.

— Дарма ти смієшся. Краще й сам, коли його бачиш, дулю крути. Мене бабуся вчила, що проти таких завжди треба дулю тримати.

— Не мели дурниць.

Чесно кажучи, у мене й самого лишився в душі неприємний осад від професорових поглядів, але підтримувати жіночі балачки — це останнє, що можна собі дозволити у такій ситуації. Забобони забобонами, а діло саме по собі.

На наступну лабу Тетяну довелося тягти мало не силоміць. Ну і, звичайно, професор нас вигнав найганебнішим чином. Він зробив це навіть з більшою насолодою, чим завжди.

— Ви нічого не знаєте, — констатував він очевидну істину. — До лабораторних занять треба готуватись. Отож ідіть та готуйтеся.

Він постукав милицею по своїй загіпсованій нозі, немовби на аукціоні, коли проголошують кінець торгівлі.

Тетяна вилетіла в коридор з явним полегшенням, а я лишився, збираючи зошити. Чесно кажучи, ми були готові не краще за попередні рази, але сама манера ставити питання, переривати відповідь, збивати з думки — все свідчило про упереджене ставлення. Цікаво, чим ми йому не сподобались?

Не знаю, що це мене спонукало, але перед тим як вийти з лабораторії, я впіймав за руку Митьку, сусіду по кімнаті, якому цього разу випало тестувати СОН.

— Митьку, чуєш, поміряй, будь ласка, у локатора діаграму по всьому колу. Я тебе прошу.

— Ти що, старий, здурів?

— Ну, я тебе прошу. Поміряєш?

— Навіщо воно тобі?

— Тобі важко? Ні? От і поміряй.

Він знизав плечима, але погодився.

Якщо б ви мене спитали, навіщо мені здалася ця діаграма, я все одно не зміг би пояснити. Мабуть, десь глибоко в душі я сподівався отримати той самий результат, що в нашому досліді, переконатися, що це підколки професора Земецького, та розвіяти ті непевні побоювання, що з Тетяниної подачі заволоділи-таки моєю непохитною душею.

Але розвіяти їх не вдалося. На діаграмі, що я її ввечері отримав від Митьки, СОН поводився так, як і належить локатору — в задній півсфері давав маленькі пелюсточки, що нагадували ромашку, але ніяк не профіль людини. Для перевірки я видобув з теки наші дані, побудував обидва графіки поруч і замислився. Так, на нашому графіку явно проглядав профіль, от довгий тонкий ніс, провалина очей, губи. А тут… ну нічого спільного.

— Що це ти робиш?

Я підвів голову. Тетяна, як і змовлялися вдень, зайшла забрати мене на гулянку, і от тепер стояла за спиною та вивчала мою творчість на картатому аркушику міліметрівки.

— Ой! — раптом схопилася вона за обличчя. — Так це ж Земецький!

— Де? — здивувався я.

— Осьо, у тебе намальований, — її пальчик вказав на нашу діаграму.

І тут я теж помітив. Так, цей малюнок нагадував професора, як нагадує профіль, що його ріжуть з чорного паперу художники на вулицях. Тонке обличчя, навислі брови, довгий ніс з невеличким горбочком… Чорт забирай, це було не просто неможливо — це було занадто.

Тетяна вхопила мене за руку.

— Миколо, я боюся! — зашепотіла вона.

— Не бійся! — впевнено сказав я, але й самому стало зле.

Рішучим рухом я зібгав аркушик, і професорів профіль зморщився, як кулька, що з неї випускають повітря. Другою рукою я посадив Тетяну собі на коліна та обійняв за стан.

— Що це, Миколо?

— Не знаю, але все це фігня.

Якби-то воно було так.

Професорові зняли гіпс за три тижні, на диво швидко, як на такий поважний вік, і він почав ходити з паличкою, накульгуючи. А наступного дня Юлька, відмінниця з п’ятої групи, попала під машину. Цю звістку приніс на хвості Юльчин колега і, чесно сказати, мене вона просто приголомшила, немовби й до мене мала якесь відношення. Я відчув, як щось холодне і незрозуміле підступає до серця. А Тетяна — та просто влаштувала істерику. Тонка душа, що поробиш.

— Це він! — твердила Тетяна.

— Хто?

— Професор! Миколо, я знаю, що кажу.

З переказів Юльчиного колеги виходила така історія. Дівчина пізно ввечері йшла собі додому, бо вона міська і живе не в гуртожитку. Коли біля самого проспекту на неї раптом налетів величезний собака. Собака був білий і, як казали, кульгав на задню ногу. Юлька кричала і відбивалася як могла, але на вулиці нікого не було, а собака не вгавав, поки не кинувся їй на груди і не штовхнув на дорогу, просто під колеса автобуса. Куди собака дівся потім, ніхто не помітив, а сама Юлька тільки якимось дивом не загинула. Її вдарило бампером та відкинуло на м’яку клумбу, тому справа скінчилася тільки струсом мозку та переламаною ключицею.

Чесно скажу, я людина не з боязких, але мене просто почало тіпати, коли почув цю оповідь.

Що ж це діється, га?… Так, стоп, не панікувати. Величезним зусиллям я все-таки опанував себе. Давайте спокійно розміркуємо. Хто все це бачив? Ніхто. Нікого ж не було на вулиці. А у самої Юльки струс мозку, вона розкаже. Вона і здорова була трохи схиблена на навчанні,