Зоряний вуйко - Брати Капранови

зубів. Щось іще було не так у цьому обличчі, і в наступну мить я зрозумів що потворний шрам на щоці тепер відкрився, перетворившись на велику рану, і поверхня її юшилася білою рідиною, обрубок вуха набряк кров’ю, а шкіра, обпалена до брунатного кольору, тепер потріскалась і наче посивіла. Всю її поверхню вкривали дрібненькі білі кришталики, як ото буває виступає сіль на тарані. І знову мені в обличчя війнуло холодним вітром, і знову я не міг поворухнути бодай пальцем, приречений дивитись прямо в очі жахливій примарі. Так, воно було ще жахливішим, ніж завжди, це обличчя, бо воно було живим. Я втратив відчуття часу, несила протидіяти, а час, здавалося, підступно зупинився, лишивши мене сам на сам з цим лихим потворним, майже нелюдським обличчям, з головою без тіла, немов відтятою чиєюсь лихою рукою.

А потім в одну мить я немов прозрів і побачив широке вікно диспетчерської, побачив вертольоти на полі і гвинти їхні, що, наче ножі велетенської м’ясокрутки, шматували повітря над собою. А над вертольотами висіла людина, просто в небі, під куполом військового парашута, і повільно знижувалась, немов загіпнотизована. Гвинти під нею продовжували свій лихий танок, рубаючи повітря на шматки. Вони притягували зір, вони засмоктували небо, і разом з ним… Наступної миті я закричав, все ще неладний ворухнутись, а людина під парашутом продовжувала падати прямо туди, у танок гострих лез, підкоряючись законам аеродинаміки та невідомій лихій волі. На мить мені здалося, що з неба пролунав крик, і крик цей здався мені знайомим. Я рвонувся, не тямлячи себе. Ноги парашутиста вже почало затягувати у гвинт, і в наступну мить перед очами знову виникла пекельна диявольська посмішка попечених губів і очі з величезними, як у наркоманів, зіницями.

Я знепритомнів.

СОН-6

Він був нудним, немов таблиці Брадіса, і діставав нас за допомогою лабораторних занять на кафедрі радіотехнічних систем, де в кутку, замріяно виставивши носа в далечінь, стовбичив СОН-6, тобто Станція Орудійного Наведення шостої моделі. Вони обидва, а саме професор Земецький та СОН, були відставними військовими, кохалися на ладі, дисципліні та субординації і цим завдавали багато прикрощів бідолашним студентам. Професор полюбляв хвилеводи, грубезні, немов каналізаційні труби, він був схильний іноді поговорити про розподілення вектора Аш у резонаторі на три чверті лямбда, а СОН стояв собі у кутку та допомагав, чим міг. Отак, наприклад, між лямбдами та епсилонами питає раптом професор Земецький:

— А навіщо на антені, — і вказує на параболоїд СОНа, — по краях насвердлені отвори?

Дивиться студент — і справді отвори, досить великі, тому одразу на думку спадає бозна-що — поверхневий струм тече, вектор Є загинається, починає студент щось мляво мудрувати і сиплеться, бо насправді там дірочки просто для зменшення ваги. Хвилям, бачте, все одно — що суцільний метал, що з дірками. Або питає професор:

— А навіщо, скажіть, антени фарбують у зелений колір? — і знову на СОН вказує.

А бідолашному студентові вже в голові спливають всі залишки знань — спектрові властивості, частотні зсуви та таке інше, і геть не згадає він, що в нашому славному війську все зелене — і антени, і протигази, і кашкет у маршала. А СОН до нас прийшов саме з війська — невеличкий такий локатор з двигунчиком, трохи схожий на супутникові антени, але значно цінніший, бо що насправді може антена — тільки Ем-Ті-Ві та Сі-Ен-Ен, а СОН свого часу міг без помилки навести гармату на ціль у небі і не хибив навіть перед очима найбільшого начальства, за що й був помічений та після зняття з озброєння відряджений дослуговувати до лабораторії радіотехнічних систем під оруду колишнього полковника Земецького.

От перед ким стояли та червоніли ми з Тетяною, бо через слабку готовність (так і хочеться сказати боєготовність) не мали честі бути допущеними до лабораторних занять.

— Та-ак, — із видимим задоволенням підсумував професор Земецький. — Цього ви теж не знаєте. Ну що ж, на сьогодні можете бути вільними, а наступного разу чекаю на вас у п’ятницю, разом з вечірниками. Тільки вже підготуйтесь, як слід.

Виходячи з лабораторії, ми, не змовляючись, показали у спину професорові язика.

— От гадюка! — люто зашепотіла Тетяна. — Знаєш, він один в один схожий на пасічника з нашого села. Теж противний такий. Бабуся казала, що відьмак.

Я причинив двері і голосно підтвердив:

— Не знаю, чи там відьмак ваш пасічник, але цей — падлюга порядна.

Проте якщо сказати відверто, мене не надто засмучувала перспектива отримати вільних півдня, тим більше що семестр тільки починався і було досить часу на боротьбу з хвостами. До того ж, сусіди по кімнаті в гуртожитку продемонстрували кращу підготовку, і таким чином всі чотири ліжка лишалися у повному нашому розпорядженні, і можна було спокійно… Що ми, власне, і робили до кінця пар.

— Ти знаєш… — щасливо посміхнулася Тетяна, відкидаючись на благеньку подушку. — Якщо вдуматись, то не така вже і падлюга пан професор.

Я тут-таки погодився з нею.

А потім ще раз.

Але в п’ятницю довелося замість останньої лекції з диференційних рівнянь готуватися до лаби, закладаючи таким чином фундамент для математичних проблем у майбутньому. Що ж поробиш — чимось завжди треба жертвувати.

— Діаграма направленості параболічної антени має вигляд пелюсток. Пелюстки поділяються на основну та бокові. Затямила?

— Угу.

— Не «угу», а читай, бо у Земецького не дуже спишеш.

Врешті-решт нам пощастило — чи тому, що й справді підготувалися, чи до вечірнього відділення просто менші вимоги, але за якусь годину від початку лабораторної ми вже склали залік і були допущені до святая святих кафедри — станції СОН-6.

Професор підвів нас до стойки з апаратурою. Його чорні очі, що свердлили простір, немовби випробуючи його на міцність, зупинилися на зеленому залізі і на якусь мить зробилися навіть ніжними — в дивовижному контрасті з сухим завітреним обличчям, суворими тонкими бровами та опущеними кутиками губів,