Сліпобачення - Пітер Уоттс

Я вимкнув архівні записи і повернувся до перегляду в реальному часі.

— А може, вони їдять… ну, не знаю, радіацію? Чи магнітну енергію. Клітка здатна генерувати магнітне поле?

— Уже намагалися, — вона перевела подих і випростала плечі. — Але думаю, на це потрібен час. У Роберта було лише кілька днів, а я сама лише день тому вилізла із саркофагу. Ми спробуємо ще.

— А як щодо негативної стимуляції? — запитав я.

Вона кліпнула.

— Тобто піддати їх тортурам?

— Не обов’язково настільки грубо. У будь-якому разі, якщо вони не розумні…

Тієї миті Сьюзан зникла.

— Кітон, невже ти висловив таку пропозицію? Зрікаєшся усієї тієї дурні з невтручанням?

— Привіт, Саша. Ні, звісно ж, ні. Просто складаю перелік того, що вже спробували.

— Добре, — сухо відказала вона. — Не хочеться думати, що ти здаєш позиції. Ми зараз трохи відпочинемо, тож можеш піти побазікати з Каннінґемом. Ага, іди. І не забудь розповісти йому свою теорію про іншопланетян, що харчуються радіацією. Нехай і він посміється.

Біолог стояв на своєму посту в біомедичному відсіку, хоча всього за метр від нього було порожнє крісло. Між пальцями лівої руки димить незмінна цигарка. Права рука награвала сама для себе, по черзі постукуючи великим пальцем по інших — від мізинця до вказівного і назад. Вікна з даними пропливали перед біологом, але він на них не зважав.

Я підійшов до нього ззаду, спостерігаючи, як колихаються його грані. З його горла долинали м'які склади:

— Ісборейх ве-іштабах ве-іспорар ве-ісроймам[84]…

Не схоже на його звичну літанію. І на ту мову, якою він зазвичай спілкується, теж не схоже. Іврит, підказав КонСенсус.

Це звучало майже як молитва…

Вочевидь, він почув мене. Його грані стали пласкими й практично непридатними до розшифрування. Останнім часом ставало надзвичайно складно розгадати хоча б когось, але попри ці топологічними катаракти саме Каннінґема було найскладніше прочитати.

— Кітон, — сказав він, не озираючись.

— Ти ж не єврей, — зауважив я.

— Він було, — за мить я збагнув, що йдеться про Шпінделя. Каннінґем плутався в особових займенниках. Але Ісаак Шпіндель був атеїстом. Як і всі ми. Принаймні, так було під час відльоту.

— Я не знав, що ви знайомі, — сказав я. Це було проти звичних правил.

Не дивлячись на мене, Каннінґем впав у крісло. У його голові — і моїй також — відкрилося нове вікно з підписом «Електрофорез».

Я спробував знову.

— Вибач. Я не хотів втру…

— Сірі, я можу тобі чимось допомогти?

— Я сподівався, що ти зможеш швиденько просвітити мене щодо результатів своїх досліджень.

Через канал проходила періодична таблиця іншопланетних елементів. Каннінґем відіслав її у лог-файл і взявся за інший зразок.

— Я все вніс у КонСенсус.

Я спробував натиснути на його его.

— Але мені дуже допомогло б саме твоє резюме. Те, що ти вважаєш важливим, потрібно не менш, ніж самі дані.

Якусь мить він роздивлявся мене. Пробурмотів щось багатослівне й недоречне.

— Важливо те, чого бракує, — сказав він за хвилину. — Звісно, тепер у мене є чудові зразки, але я й досі не можу виявити у них генів. Синтез білків практично пріонний[85] — реконформаційний шлях замість звичної транскрипції. От тільки я ніяк не можу збагнути, як вимуровують стіну ці вже готові цеглинки.

— А чи є якийсь прогрес на енергетичному фронті? — запитав я.

— Енергетичному?

— Аеробний метаболізм на анаеробному бюджеті, пам’ятаєш? Ти казав, у них надто багато АТФ.

— Із цим я розібрався. — Він видихнув дим; далеко на кормі шматочок іншопланетної тканини перетворювався на рідину й розкладався на хімічні шари. — Вони спринтери.

Збагни, якщо зможеш. Я не зміг.

— Що ти маєш на увазі?

Біолог зітхнув:

— Метаболізм — це компроміс. Що швидше ти синтезуєш АТФ, то дорожчою стає кожна молекула. Виявляється, шифратори в її виготовленні набагато ефективніші, ніж ми. Тільки відбувається це в них надзвичайно повільно, що не має бути серйозним недоліком для істот, які проводять значну частину свого часу в сплячці. «Роршах» — хай би з чого він постав — міг дрейфувати тисячоліттями, перш ніж тут з’явитися. Цілком вистачить часу, щоб запастися енергією для періодів високої активності. А щойно закладено фундамент, гліколіз проходитиме блискавично. Двотисячократна віддача й жодної потреби у кисні.

— Шифратори — спринтери. До самого кінця.

— Можливо, вони від народження завантажені АТФ і спалюють його протягом життя.

— А чи довго воно триває?

— Гарне питання, — визнав він. — Живи швидко, помри молодим. Якщо вони дозують витрати й залишаються здебільшого у сплячому стані, то хто знає?

— Гм.

Шифратора з розкинутими навсібіч щупальцями віднесло з центру в’язниці. Один витягнутий мацак торкнувся стіни, інші продовжували гіпнотично погойдуватися.

Я пригадав інші мацаки, не такі ніжні.

— Ми з Амандою загнали одного в натовп. Він…

Каннінґем повернувся до своїх зразків.

— Я бачив запис.

— Вони розірвали його на шмаття.

— Угу.

— Маєш здогади, чому?

Він знизав плечима.

— Бейтс вважає, що там може бути щось на кшталт громадянської війни. А яка твоя думка?

— Я не знаю. Може, майор має рацію, а може, шифратори — ритуальні канібали чи… вони прибульці, Кітоне. Чого ти від мене хочеш?

— Але ж вони не зовсім прибульці. Принаймні, не розумні. А війна передбачає інтелект.

— Мурахи постійно ведуть війну. Це не доводить нічого, крім того, що вони живі.

— А шифратори живі? — запитав я.

— Що за дивне запитання?

— Ти вважаєш, що «Роршах» вирощує їх на чомусь типу конвеєра. Ти не можеш знайти жодних генів. Може, вони просто біомеханічні машини?

— Це і є життя, Кітоне. Ти сам такий, — ще одна доза нікотину, новий шквал чисел, інший зразок. — Життя — це не або/або. Питання в ступені.

— Я запитую, чи природні вони? Чи штучні?

— Чи є штучним термітник? Боброва загата? Космічний корабель? Звісно. Чи збудовані вони організмами, що природно еволюціонували і діяли природно? Саме так. Тож поясни мені, як що-небудь у всьому величезному мультивсесвіті може бути не природним?

Я спробував стримати роздратування.

— Ти знаєш, про що я.

— Твоє запитання позбавлене сенсу. Витягни вже голову з двадцятого століття.

Я здався. Здається, за кілька секунд Каннінґем зауважив тишу. Він витягнув свою свідомість з механізмів і поглянув на мене живим поглядом, неначе шукав комара, який несподівано перестав дзижчати.

— Чим я тобі не вгодив? — запитав я. Безглузде запитання, цілком очевидне. Не варто жодному синтезисту бути таким… таким прямим.

На мертвому обличчі засяяли очі.

— Обробка інформації без її розуміння. Саме