Веселка тяжіння - Томас Пінчон
Але все це — уособлення життя. Справжній рух не від смерті і не до відродження. Але рух від смерті до смерті видозміненої. У ліпшому випадку вам вдасться полімеризувати кілька мертвих молекул. Але полімеризація — не воскресіння. Я про ваш «IG», директоре.
— Про наш «IG», я так розумію, — відповідає Смарагд з більшим холодом і церемонністю, ніж звичайно.
— Розберетеся. Якщо волієте називати це контактом, називайте. Я тут стільки, скільки вам знадобиться. Вам не обов’язково мене слухати. Думаєте, ліпше б послухати про те, що називаєте «життям»: зростаючий, органічний Картель. Лишень ще одна ілюзія. Дуже розумний робот. Що динамічнішим він вам здається, то глибшим і мертвотнішим насправді стає. Подивіться на димарі, як вони розмножуються, розсіваючи відходи первинних відходів над дедалі ширшими просторами міста. За структурою вони найміцніші у стисненні. Димар здатен пережити будь-який вибух — навіть ударну хвилю якоїсь нової космічної бомби… — на цих словах за столом лунає тихе перешіптування, — як усі ви добре знаєте. Отже, наполегливість структур, схильних до смерті. Смерть переходить в іншу смерть. Удосконалює своє панування, як те вугілля під землею, ущільнюється, вкривається новими стратами — епоха над епохою, місто над зруйнованим містом. Це знак Смерті-імітатора…
І знаки ці реальні. Вони також — симптоми процесу. Процес іде слідом за тією ж формою, тією ж структурою. Аби її збагнути, ви йтимете слідом за знаками. Всі розмови про причину й наслідок — мирська історія, а мирська історія — історія, що відвертає увагу. Для вас корисно, панове, але не для нас, які тут. Якщо прагнете істини — розумію, це лишень припущення, — погляньте на технічний бік цих питань. Навіть зазирніть в осердя певних молекул — саме вони, зрештою, задають температури, тиски, потужності потоку, вартості, прибутки, обриси башт…
Необхідно поставити два запитання. Перше: яка справжня природа синтезу? А тоді: яка справжня природа контролю?
Ви вважаєте, що знаєте відповіді на ці запитання, тримаєтеся своїх переконань. Але рано чи пізно їх доведеться зректися…
Мовчанка затягується. Дехто за столом совається, але комплекти мізинців залишаються у контакті.
— Герр Ратенау? А скажіть іще таке. — Це Гайнц Ріпенштосс, нестримний нацистський дотепник і ледащо. Учасники сеансу починають хихотіти, і Петер Сакса вже повертається до тями. — А що, Бог насправді єврей?
□□□□□□□
Пумм, Істерлінґ, Дромон, Ламплайтер, Спектро — це зорі на докторовій різдвяній ялинці. Виблискують цієї священної ночі. Кожен — холодна ознака глухого кута, сонця, що не хоче вставати і втікає на південь, завжди на південь, а нам залишає саму тільки північ. Однак Кевін Спектро — найяскравіша, найдальша зоря. Найтсбридж кишить юрбами, по радіо лунають різдвяні пісні, у підземці — збіговиська, а Пойнтсмен — сам-самісінький. Але він отримав свій подаруночок, тра-ля-ля, цього року йому не доводиться задовольнятися якоюсь собачкою з бляшанки від «Спаму», отак, хлопці, він має неймовірне дитя людське, змужніле, і несе десь у Слотроповій корі головного мозку трішки дитинства самої Психології, аякже, чиста історія, млява, у капсулі, не зачеплена джазом, депресією, війною — виживання, якщо хочете, часточка самого доктора Джемфа, тепер покійного, поза смертю, поза міркуванням отієї… отієї… ну, центральної ділянки…
І нема йому в кого запитати, нема кому сказати. Моє серце, відчуває він, моє серце сповнене такої мужності, такої надії… Новини з Рив’єри чудові. Для різноманітності тут досліди пішли гладко. Через якісь незрозумілі накладки із загальних асигнувань чи якогось амортизаційного фонду бригадир Пудинг навіть збільшив фінансування ГАД. Відчуває Пойнтсменову владу? Перестраховується?
Іноді впродовж дня зачудований Пойнтсмен виявляє у себе ерекцію. Заходиться жартувати, сипати англійськими павловськими жартиками, і майже всі з них випливають з однієї нещасливої випадковості: латинське «cortex» перекладається англійською і як «кора», і як «гавкіт», а вже всім, мабуть, відомий гумористичний зв’язок між собаками і деревами (оті жартики доволі таки примітивні, тому майже весь ПОТІК має досить клепок у голові, щоб їх уникати, але ті жартики — просто блискучі порівняно з дотепами, що взагалі поза головною тенденцією, на кшталт незвичайного «А що кокні скажуть ковбою із Сан-Антоніо?»). Десь посеред щорічної різдвяної вечірки Моді Чілкс веде Пойнтсмена до комірчини, повної беладонни, марлі, пузатих колб, де смердить медичною ґумою, і борзенько опускається на червоні коліна, розщіпає Пойнтсмену штани, а він, розгублений, хай Бог милує, погладжує їй волосся, незграбно витрясає мало не всю її гриву з-під стрічки винного кольору — і що ж це ми тут маємо, справжню, гладеньку і пурпурову, гарячу, обтягнуту скрипучими панчохами рабиню із сексі-ніжками, отак, просто посеред зимово-блідих лікарняних коридорів, і далекий грамофон грає румбу, баси, вудблоки, чути втомлені дуті нашарування тропічних струнних каденцій, коли всі танцюють на голій, без килимів, підлозі, і стара палладіанська шкаралупка, молюск із тисячею кімнат, піддається, резонує, зсуває натиски на стінах і з’єднаннях… хоробра Мод, це неймовірно, бере рожевий прутень павловця, скільки залізе, підборіддя над ключицею вертикально, ніби шпагу ковтає, щораз відпускає і видає такий дуже жіночий звук, ніби душиться, квітково розпускаються випари дорогого шотландського віскі, а її руки хапають обвислу шерсть заду його штанів, мнуть, розправляють — все відбувається дуже швидко, тож Пойнтсмен лишень похитується, кліпає очима, знаєте, дещо п’яно, розмірковує, чи не сниться йому це все, а може, він знайшов ідеальний коктейль, лишень би не забути, амфітаміну сульфат 5 мг 1 р. / 6 г., учора перед сном 0,2 г амобарбіталу натрію, вранці набір вітамінних капсул перед сніданком, унція алкоголю, скажімо, за годину, протягом останніх… і скільки це буде кубиків і ого Господи я кінчаю. Таки кінчаю, ні? Так… ну що ж… а Мод, люба Моді, ковтає, жодної краплі не зронить… злегка всміхається, нарешті позбувається корка, повертає обм’яклого яструба у вистигле холостяцьке гніздечко, але ще якийсь час стоїть навколішки у комірчині цієї обвіяної протягом, осяяної білим світлом миті, щось таке ніби з Ернесто Лекуони[218], мабуть, «Сібоней», тепер лине до них коридорами, довгими, як морські дороги до зелених відмілин, вкритих слизом камінних портів і пальмових вечорів Куби… вікторіанська поза, її щока тулиться до його ноги, його рука з набряклими венами — до її обличчя. І ніхто їх так і не побачить, ні тоді, ні ще коли-небудь, а протягом наступної зими її погляд час від часу візьме та й перестрінеться із його, і вона зашаріється, почервоніє, як тоді її коліна, може, раз чи двічі зайде до його кімнати при лабораторії, але такого з ними вже більше не станеться, оцих несподіваних
