Веселка тяжіння - Томас Пінчон
Вони сиділи у пивничці Рейнікендорфа допізна, зі студентським горланням серед пияків із робочого класу, радісно і грандіозно проводили посмертний аналіз ракетного випробування, малювали карлючки на мокрих паперових серветках, говорили одночасно за круглим столом, заставленим келишками, сперечалися серед диму і шуму про тепловий потік, питому тягу, витрати ракетного палива…
— То був провал, — Франц похитується під електричною лампочкою о третій або й четвертій ранку, на обличчі квола посмішка, — нічого не вдалося, Лені, а вони теревенять про успіх! Двадцять кіло тяги і лиш на кілька секунд, але дотепер такого ще ніхто не робив. Аж не віриться, Лені, що я бачив щось таке, чого раніше ніхто не робив…
Він, видно, збирається, думала вона, звинуватити її в тому, що вона виробила в ньому рефлекс відчаю. Але їй лишень хотілося, щоб він подорослішав. Що за вандерфогелівська маячня — бігати цілу ніч мочарами і називатися Товариством космічних польотів?
Лені виросла у Любеку, у рядочку дрібнобуржуазних будиночків біля Траве. Охайні дерева, рівномірно висаджені вздовж узбіччя брукованої вулиці, повигинали над водою довге віття. З вікна спальні вона бачила, як над дахами здіймаються подвійні шпилі Катедрального собору. Її смердюче існування на задвірках Берліна було тільки декомпресійним шлюзом, так мусило бути. Отакий її шлях із метушливого і задушливого «бідермаєра», плата за кращі часи, що настануть після Революції.
Франц часто жартома називав її «Ленін». Ніколи не було жодного сумніву, хто з них веде, а кого ведуть — і все ж таки вона сподівалася, що він це переросте. Розмовляла з психіатрами, знала про німецького зрілого самця. Лежить горілиць посеред лугів і гір, дивиться у небо, мастурбує і прагне. Доля чекає, темрява прихована у текстурі літнього вітерцю. Доля тебе зрадить, розтрощить твої ідеали, викине у такому самому нудотному Bürgerlichkeit[211], що й твого тата, який смокче люльку після церкви на недільних прогулянках повз ряд хатинок біля річки, — одягне у сірий однострій ще одного сімейного чоловіка, і, навіть не писнувши, відбуватимеш ти свій строк, літатимеш від болю до обов’язку, від радості до роботи, од відданості до нейтралітету. Все це зробить з тобою доля.
Франц любив Лені невротично, по-мазохістському, належав їй і вірив, що вона винесе його на спині аж до того місця, куди Доля не дотягнеться. Наче Доля — тяжіння. Якось уночі він наполовину прокинувся, зарився обличчям їй під пахву і пробурчав:
— Твої крила… ох, Лені, твої крила…
Але ті крила здатні витримати лише її вагу, ну, може, ще Ільзе, але ненадовго. Франц — баласт. Нехай шукає свого польоту там, на Ракетенфлюґплац, куди ходить, аби ним користувалися військові та картелі. Нехай летить на мертвий місяць, якщо йому так хочеться…
Ільзе прокинулась і плаче. Цілий день нічого не їла. Мусять вдатися до Петера, він має трохи молока. Ребекка простягає те, що лишилося від недоїденого окрайця.
— Може, їстиме?
Небагато у ній єврейського. І чого половина лівих, яких вона знає, євреї? Одразу нагадує собі, що Маркс також був євреєм. Расовий потяг до книжок, до теорії, рабинська любов до гучних суперечок… Дає скоринку дитині, бере на руки.
— Якщо прийде, скажи, що не бачила мене.
До Петера Сакси люд сходиться, коли вже добре стемніло. Ось-ось має розпочатися сеанс. Одразу нітиться через своє неохайне пальто, бавовняну сукенку (надто високий поділ), сходжені, запилюжені туфлі, жодних прикрас. Міщанські рефлекси… їхні залишки, сподівається вона. Але переважна більшість жінок — уже старі. Решта ж — надто блискучі. Гм-м. Чоловіки мають вигляд заможніших, ніж звичайно. То тут, то там Лені помічає срібні свастики на вилогах. На столі вина чудових 20-го і 21-го. «Schloss Vollrads», «Zeltinger», «Piesporter», і це вже Подія.
Завдання на сьогодні — увійти у контакт із покійним міністром закордонних справ Вальтером Ратенау. В гімназії Лені разом з іншими дітьми співала чарівний антисемітський вуличний куплет:
Knallt ab den Juden Rathenau,
Die gottverdammte Judensau[212]…
По тому, як на нього вчинили замах, вона вже нічого не співала багато тижнів, була певна, що навіть якщо й не куплет спричинився до його смерті, то принаймні ці рядки стали пророцтвом, заклинанням…
Сьогоднішнє послання — незвичного характеру. Запитання до колишнього міністра. Відбувається процес делікатного сортування. З міркувань безпеки. Лише певним гостям дозволено увійти до вітальні Петера. Претерітів не впускають, вони пліткують, вишкірюють від напруги ясна, ворушать руками… Цього тижня великий скандал навколо корпорації «IG Farben», пов’язаний із безталанною Дочірньою компанією «Spottbilligfilm AG[213]», там зачистять усе керівництво — за те, що до відділу закупівлі зброї OKW надіслали пропозицію з розроблення нового атмосферного променя, який здатний геть чисто осліпити все живе у радіусі десяти кілометрів. Наглядова комісія «IG» вчасно схаменулася. Бідолашна «Spottbilligfilm». Їхньому колективному розумові не спало на думку, щó після майбутньої війни зробить така зброя із ринком барвників. Знову маєте ментальність Götterdämmerung[214]. Зброя була відома під назвою «L-5227»: «Б» позначало «Licht», світло, ще один комічний німецький евфемізм, як і «А» у маркуванні ракет, що позначає «агрегат», або як сама назва «IG», себто «Interessengemeinschaft», спільні інтереси… а як щодо справи про каталізаторне отруєння у Празі — а чи правда, що Персонал Групи VI-b Центру Радіохімічного Управління вилетів по тривозі на схід, а отруєння комплексне, як селен, так і телур… самі вже назви отрут протвережують, як і згадки про рак…
Еліта, яка сьогодні сидітиме на сеансі, — корпоративні нацисти, серед яких Лені впізнає не когось, а генерального директора Смарагда, саме з тієї гілки «IG», що колись цікавилася її чоловіком. Але потім усі контакти перервалися. Було б дуже таємничо, навіть трохи зловісно, але все у ті дні можна було пояснити економікою…
У натовпі вона зустрічаються очима з Петером.
