Кришталеві дороги - Микола Олександрович Дашкієв

розв’язку, як здивувався і я… Але розкрито ще далеко не все. Нема навіть більш-менш вірогідної версії щодо того, хто зумів перефотографувати ваш лабораторний журнал… і хто забив вашого лаборанта. Прошу: ще і ще міркуйте, шукайте пояснень нез’ясовному. Цілком можливо, що в даному разі йдеться про так звану “психологічну сліпоту”: дивлячись на щось дуже звичне, ми часто не помічаємо чогось надзвичайно важливого.

— Гаразд, спробую ще раз поглянути на речі під іншим кутом зору. Але навряд чи це мені вдасться.

Того вечора Сергій тільки й думав, що про повідомлення слідчого. Що то за “шлях”, яким зникали з лабораторії уламочки кристамуліту? І чому предмети мусять бути не більші і не важчі за якісь певні? Чи тому, що “шлях” вузький, чи “сила пересування” мала?.. Може, знову йдеться про пацюків? Так перевірили ж із Петром Івановичем: ані щілинки в підлозі немає.

Доки ця проблема видавалася нерозв’язною взагалі, її ще можна було обмірковувати спокійно. Але те, що розв’язок їй є, і дуже простий, а розшукати його не вдається — доводило до білого жару: та невже ж ти, хлопче, отакий телепень? А вночі йому знову приверзлося: він лежить під генератором зв’язаний і з жахом дивиться на постать у чорному, яка тягнеться кістлявим пальцем до кнопки вмикання силової мережі.

Хоч як Сергій намагався приховати свій кепський настрій, Вітя одразу ж помітив його стан і занепокоївся:

— Сергію Михайловичу, у вас якісь неприємності?.. Може, через мене?

— Ні, все гаразд. Міркую над однією проблемою, і ніяк не можу розв’язати… — Сергій посміхнувся. — Ти вже маєш досвід “детектива”, то слухай. Ось перед тобою лабораторія. Фашистська, скажімо. А ти — радянський розвідник. Тобі за всяку ціну треба натиснути на оту он кнопку, і так, щоб ніхто не бачив і не знав. Двері замкнено надійно; вікна, як бачиш, неприступні.

— А в лабораторії в мене спільника немає? — діловито поцікавився хлопець.

— Ні.

— А в інституті тому фашистському?

— Є. Ти навіть працюєш у ньому.

— На якій посаді?

— Вибирай яку завгодно.

— Я буду директором.

— Е, хлопче, не по чину посаду хапнув! — засміявся Сергій. — Тоді й кнопку натискувати нема чого.

— Хай так, — розсудливо погодився Вітя. — В такому разі, скажіть: хто може заходити до цієї лабораторії хоч інколи?

Сергій поглянув на нього здивовано: хлопчина, виявляється, вміє мислити цілком логічно!

— Заходять тільки в присутності начальника лабораторії та лаборанта.

— Це не має значення. Хто може зайти сьогодні і, скажімо, через тиждень чи місяць?

— Ну… Директор… Начальник пожежної охорони… Майстер-радіотехнік, що наглядає за “цвіркуном”…

Хлопець насторожився, зиркнув спочатку на дистанційний маніпулятор, потім на пульт з кнопкою. А Альошин відчув, як йому по спині поповзли мурашки: та ось же вона, ота розгадка! Яка проста… і яка страшна! Він насилу стримував нервовий дрож.

— Спасибі тобі, Вітю. Ми з тобою, мабуть, знайшли розв’язок проблеми. А ходімо-но до пульта керування!

Страшними, переляканими очима дивився Віктор на Альошина. Він уже зрозумів, про що йдеться!

Альошин неквапно всунув руки в шарнірні “рукавиці”, ввімкнув “цвіркуна”. Той неквапно покотився до пульта силової мережі, потягся довгим членистим “пальцем” до кнопки, — так ось звідки підсвідомість брала основу для нічного страхіття! — і натиснув на неї.

Вмить спалахнуло нестерпне сяйво, загув К-генератор. А “цвіркун” повернувся на своє місце, молитовно склав “руки” перед “грудьми” і застиг у такій позі.

Сергій вимкнув генератор, втер рясний піт з чола.

— Ну, тепер розумієш, Вітю?

— Розумію… — відповів той пошепки. — Хтось керував “цвіркуном” на відстані, так?.. Але хто?

— Тепер уже, мабуть, дізнаємось точно.

РОЗДІЛ XXI
НЕ КОПАЙ ЯМИ ДЛЯ ІНШОГО

Який був чудесний отой перший тиждень перебування у Гагрі… і як нудно потяглися дні після від’їзду Сергія Альошина!

Наталка місця собі не знаходила: все видавалося остогидлим і непотрібним, не радували краєвиди, не цікавили розваги. І ніяк не облишало обтяжливе відчуття того, що куди б вона не пішла, що б не робила — за нею повсякчас хтось стежить. їй страшно було лишатися в кімнаті одній: видавалося, що в кожну шпаринку зазирають чужі, ворожі очі.

Вона боялася Геннадія, і дедалі дужче. Після отієї зустрічі на Приморському бульварі, коли Геннадій, побачивши її з Альошиним, шугнув у темну алею, він кудись зник. Але його темно-вишнева “Волга” все ще стояла на тому ж місці, — Наталка пересвідчувалася в цьому щодня, спеціально проходячи повз кемпінг. Кинути свою новеньку машину, придбану ціною всяких темних махінацій, він не міг. Отже, снує десь поблизу, готуючи якусь каверзу.

Це було невластиво для Геннадія Риндіна: полохливий і підлий, він після отієї сцени на дорозі під Старою Гагрою мав би податися звідси світ за очі, аби шукати забуття десь у іншому місці, яке не викликало б у нього неприємних асоціацій. А коли б лишився, то тільки з метою розіграти спалах кохання та виблагати повернення до колишніх стосунків. Проте він не потикався їй на очі навіть після від’їзду Альошина, і це її насторожувало. Думалося про те, що Геннадій повільно й підступно копає яму, аби штовхнути туди свою жертву, коли настане слушна мить. Наталка не відпочивала і не набиралася сил, а тільки нервувала дедалі дужче, втрачаючи сон і апетит. І не було кому навіть поскаржитися.

По суті кажучи, вона все своє життя була дуже самотньою: надмірна принциповість батька і квола безхарактерність матері не дозволили знайти в них друзів, з якими можна поділитися горем та сумнівами, а звичка замовчувати свої справжні почуття перед рідними закрила їй шлях до хороших щирих