Незвіданий світ - Артур Конан Дойль
Ще одне слово про долю лондонського птеродактиля. Нічого певного сказати про нього не можна. Дві жінки розповідають, ніби бачили, як він протягом кількох годин сидів на даху Квінс-Холу, немов диявольська статуя. Наступного дня у вечірніх газетах було розміщено повідомлення про те, що гвардієць Прайвет Майлс залишив без дозволу свій пост коло Мальборо-Хауз і був притягнений за це до військового суду. Він свідчив, що кинув рушницю й тікав світ за очі, бо несподівано між місяцем і собою вздрів диявола. Це пояснення, на яке судне зважив, безпосередньо пов’язане із нашим дивовижним компаньйоном. Маємо іще одне свідчення, передане бездротовим телеграфом із пароплава американсько-голландської лінії «Фрісланд». Коли вони були милях у десяти від виходу з порту, над ними у південно-західному напрямку з надзвичайною швидкістю пролетіло якесь дивне створіння — щось середнє між летючим цапом і кажаном. Якщо інстинкт і підказав йому дорогу додому, то не може бути сумніву, що десь у просторах Атлантики останній європейський птеродактиль знайшов собі могилу.
А що ж Гледіс? Моя Гледіс, ім’ям якої було назване містичне озеро, що воно тепер буде перейменоване на Центральне, бо мені нема чого перетворювати її ім’я на безсмертне... Хіба я не помічав і раніше деякої суворості в її ставленні до мене? Невже ж тоді, коли мені приємно було коритися її примхам, невже ж, кажу, я не відчув, що справжнє кохання не може відправити на смерть чи на небезпеку? Невже поза вродою обличчя не бачив я себелюбства та легковажності? Чи не любила вона геройство заради нього самого або заради слави, що без жодних жертв з її боку засяяла б і над її головою? А може, всі ці думки — та даремна мудрість, що завжди приходить запізно? Удар був важкий. На мить я став цинічний. Тепер, коли я пишу це, а відтоді минув уже цілий тиждень, я мав коротеньку розмову з лордом Джоном і... Що ж? Зрештою, могло бути й гірше.
Розповім коротко про все. У Саутгемптоні я не одержав ані листа, ані телеграми, і близько десятої вечора, схвильований, наближався до маленької вілли в Стрітемі. Була вона жива чи померла? Де мої мрії про обійми, про радісне обличчя, про похвальні слова людині, що ризикувала своїм життям, аби задовольнити її забаганки? Я упав уже з небес і обома ногами стояв на землі. Але були обставини, що знову піднесли мене понад хмарами. Я перебіг через садок, постукав молотком у двері, почув голос Гледіс, відштовхнув здивовану покоївку і вдерся до вітальні. Вона на низенькому диванчику сиділа коло рояля, затінена високою лампою. За три скоки я здолав кімнату й схопив обидві її руки.
— Гледіс! — скрикнув я. — Гледіс!
Вона здивовано дивилася на мене. З нею сталася якась майже непомітна зміна. Вираз очей, бундючний погляд, щільно стулені губи — все це було новиною для мене. Вона випручила свої руки з моїх.
— Що це означає? — спитала Гледіс.
— Гледіс! — зойкнув я. — У чім річ, Гледіс? Хіба ж ви не моя Гледіс, моя маленька Гледіс Хангертон?
— Ні, — відповіла вона, — я Гледіс Поте. Дозвольте відрекомендувати вас моєму чоловікові.
Дивна штука — життя. Я меланхолійно вклонився й поручкався з маленьким рудуватим чоловічком, що сидів у кріслі, яке зовсім нещодавно було виключно до моїх послуг. Ми привіталися й скривили досить кислі міни.
— Батько дозволив нам тимчасово пожити в нього. Наше помешкання ще не готове, — пояснила Гледіс.
— О, звичайно, — не заперечував я.
— Ви, значить, не дістали мого листа в Парі?
— Ні, я ніде не мав листа від вас.
— Шкода. Він мав з’ясувати вам усе.
— Для мене все вже ясно, — заспокоїв я її.
— Я розповіла Вільямові все, — мовила Ґледіс. — У нас із ним немає секретів. Дуже шкодую, що так сталося. Але, ви ж розумієте, ваші почуття не могли бути глибокими, якщо ви поїхали, залишивши мене саму. Ви не сердитеся?
— О ні. Зовсім не серджусь. А тепер мені, здається, час прощатися.
— Може, повечеряєте? — запропонував чоловічок і конфіденційним тоном додав: — Адже таке буває завяоди. І має бути, оскільки в нас немає багатоженства. Правда? — Він дурнувато розсміявся.
Я був уже біля дверей, коли мені сяйнула химерна думка. Я повернувся й підійшов до свого щасливого суперника. Той перелякано глянув на кнопку електричного дзвінка.
— Чи не відповісте ви мені на одне питання? — сказав я.
— Чому ні?
— Як ви цього досягли? Ви шукали заховані скарби, чи відкрили Північний полюс, може, вбили якогось пірата або перепливли Ла-Манш? Де тут сяйво романтики? Як вам пощастило добутися цього?
Чоловічок здивовано дивився на мене. На його добродушному банальному обличчі лежав вираз безнадійного нерозуміння.
— Вам не здається, що ви ставите занадто інтимні питання? — пробелькотів він.
— Ну, тоді ще одне питання. Хто ви такий? Хто ви за фахом?
— Я — клерк у конторі адвокатів Джонсон і Мерісон, Чансері Лейн, сорок перший номер. Друга після патронів особа.
— На добраніч! — сказав я і зник у мороці, як і личить невтішному героєві з розбитим серцем. Гнів, безсила злість і сміх кипіли в мені, наче окріп у казані.
Ще одна сцена, і я завершую. Учора ввечері ми були в лорда Джона — повечеряли й, запаливши сигари, у дружній розмові обмінювалися спогадами про недавні наші пригоди. Якось дивно було бачити всі ці добре знані
