Незвіданий світ - Артур Конан Дойль
Незважаючи на загрозу зустрітися з динозавром, я протягом трьох тижнів двічі відвідував наше старе таборище, щоб побачитись із негром, який ще й досі вартував під скелею. Мої очі жадібно вдивлялися вдалечінь, сподіваючись побачити хоч якусь ознаку допомоги, яку нам надіслали. Та переді мною, як і раніше, слалася лише широка, поросла кактусами пустельна рівнина, оторочена на далекому обрії смугою очерету.
— Вони невдовзі прийдуть, містере Мелоун. Перш ніж скінчиться другий тиждень, індіанці прийдуть назад, принесуть линви і спустять вас униз, — підбадьорливо казав мені славний Замбо.
Повертаючись уранці після другого візиту, що тривав цілий день і ніч, я мав несподівану зустріч. Я йшов добре знаною дорогою й був уже на відстані якоїсь милі від болота птеродактилів, коли в око мені впав дивний на вигляд предмет, що наближався до мене. Невдовзі я побачив, що це чоловік у клітці з очерету, яка вкривала його зусібіч. Наблизившись до нього, я здивувався ще більше, бо впізнав у тій постаті лорда Джона Рокстона. Коли Рокстон побачив мене, він виліз зі своєї оригінальної фортеці й весело, але вимушено засміявся.
— Не думав я, що стрінуся з вами, мій голубе, — сказав він.
— Що ви тут робите? — здивувався я.
— Гостював у своїх приятелів-птеродактилів.
— Навіщо?
— Цікаві тваринки, погодьтеся. Тільки надзвичайно некомпанійські. З відвідувачами, як ви бачили, поводяться дуже негостинно. От я й убрався в цю штукенцію, щоб захиститися від їхніх люб’язностей.
— Та чого ви шукаєте у болоті?
Рокстон кинув на мене допитливий погляд. Я бачив, що він вагається.
— А ви думаєте, цікавитися різними речами не може ніхто, окрім професорів? — нарешті спитав він. — Я так само вивчаю дещо. Вас це задовольняє?
— Не ображайтеся, прошу, на мене, — замість відповіді промовив я.
Гарний настрій повернувся до лорда, він засміявся.
— Ніяких образ, мій голубе. Я хочу подарувати Челленджерові маленьке курча. Хочу зробити йому приємність. Ні, я не потребую вашої допомоги. У цій клітці я в безпеці, а вас ніщо не захищає. Бувайте! Надвечір я буду вдома.
Він повернувся й подався лісом у своїй чудернацькій клітці.
Та коли поведінку лорда Джона можна було назвати дивною, то що ж казати про Челленджера? Мушу зазначити, що він мав надзвичайний успіху індіанських жінок і завжди носив із собою лапату пальмову гілку, щоб, наче від мух, відмахуватися від них, коли вони занадто надокучали йому. Щодо Самерлі, то цей професор заглибився удослідження комашиного та тваринного світу на плато і весь час, вільний від суперечок із Челленджером, витрачав на препарування здобутих екземплярів.
Щоранку Челленджер кудись уходив і повертався з виглядом величної врочистості, як людина, що несе на своїх плечах увесь тягар відповідальності за важливу експедицію. Однієї гарної днини, з пальмовою гілкою в руці та з почтом з індіанок, він повів нас до своєї секретної лабораторії й поділився планами.
«Лабораторія» розміщувалася на невеличкій галявині в пальмовому гаї. Тут був один із киплячих гейзерів, про які я вже згадував. Круг гейзера лежали розкидані ремінці зі шкіри ігуанодона й велика поморщена плівка; як виявилося потім — висушений шлунок одного з озерних ящерів. З одного боку пухир був старанно зашитий, а на другому я помітив маленьку дірочку. У цю дірку Челленджер встромив кілька стеблин бамбуку, а другий кінець їх занурив у конусоподібні ямки, крізь які з гейзера виходили гази. Невдовзі пухир почав надиматися і так прагнув злетіти вверх, що Челленджерові довелося прив’язати його мотузками до стовбурів пальм. За півгодини він перетворився на справжню повітряну кулю, і, судячи з того, як ця куля натягувала ремені та рвалася вгору, підйомна сила її була велика. Челленджер усміхався, наче батько, що дивиться на свого первістка, погладжував бороду і самозадоволено поглядав на цей витвір свого мозку. Самерлі перший порушив мовчанку.
— Ви ж не збираєтеся запропонувати нам піднятись на цьому, Челленджере? — уїдливим тоном спитав він.
— Я продемонструю вам його силу, любий Самерлі, і певний, що, побачивши її, ви не вагаючись погодитеся.
— Прив’яжіть його до своєї голови хоч зараз, — рішуче відповів Самерлі. — Ніщо в світі не зможе спонукати мене зробити таку дурницю. Сподіваюся, лорде Джоне, що й ви не зважитеся на цей божевільний вчинок?
— До біса цікава штука, — сказав той. — Хотів би я бачити, як вона літає.
— І побачите, — відповів Челленджер. — Вже кілька днів я сушу собі мозок думками про те, як нам вибратися звідси. Ми переконалися вже, що по скелях злізти не можна і що тунелю тепер нема. Не можемо ми й перекинути міст на ту пірамідальну скелю, по якій залізли сюди. Де ж його шукати способу? Кілька днів тому я звернув увагу нашого молодого друга на те, що в гейзерах має бути водень у вільному стані. Звідси в мене виникла ідея про повітряну кулю. Спершу, мушу зізнатись, я зупинився перед труднощами — де дістати підходящу оболонку для газу, але нарешті розв’язав цю проблему, щойно побачив тельбухи вбитих індіанцями двох здоровезних тварин. І от вам наслідки моєї праці.
Одну руку він притиснув до свого пошматованого піджака, а другою гордовито показав на імпровізовану кулю зі шлунку, що тим часом став зовсім круглим і з силою рвався вгору.
— Абсолютна нісенітниця! — чмихнув Самерлі.
Лорд Джон був у захваті.
— Ну й розумна ж голова! — шепнув він мені. — А як бути із кошиком? — звернувся Рокстон до Челленджера.
— Про
