Незвіданий світ - Артур Конан Дойль

поворотів та сліпих кутів. Ми опинилися в сухому тунелі з м’якими сірими стінами, вкритими різними символічними знаками. Над нашими головами нависав склепінний дах, під ногами рипів блискучий білий пісок. Ми похапцем просувалися вперед, доки не зупинилися перед кам’яною стіною, де не було навіть шпарки, куди пролізла б миша.

Засмучені, стояли ми перед несподіваною перепоною.

Це був зовсім не завал, як у тому тунелі, яким ми намагалися піднятися на плато. Стіна перед нами нічим не відрізнялася від стін по боках. То був глухий кут.

— Не журіться, друзі, — мовив невгамовний Челленджер. — Маєте ще кулю, яку я обіцяв вам зробити.

— Може, ми потрапили не в ту печеру? — висловив я гадку.

— Ні, — сказав лорд Джон і показав пальцем на мапу. — Сімнадцята печера з правого боку, вона ж друга — з лівого. Печера, безсумнівно, — та сама.

Я глянув на мапу й радісно скрикнув.

— Думаю, що я вгадав. Ідіть за мною, ідіть!

Я біг назад, освітлюючи дорогу.

— О! — вигукнув я, вказуючи на кілька сірників на долівці. — Тут ми запалили смолоскипи.

— Правильно.

— На мапі ця печера має розгалуження. У темряві ми проминули його. Ходімо праворуч — і знайдемо його!

Я не помилився. Ми не пройшли навіть тридцяти ярдів, коли перед нами в стіні відкрилася чорна пляма отвору. Цей коридор був значно довший. Ми бігла ним кількасот ярдів і нарешті, здивовані, зупинилися — перед нами мерехтіло червоне світло. Смуга полум’я, здавалося, перетинала нам шлях. Але підійшовши до неї, ми не почули ні звуку, ні шурхоту. Перед нами ніби висіла велика вогняна завіса, що заливала мідним вогнем усю печеру й обертала пісок на блискучі алмази. Підійшовши ще ближче, ми побачили круглу відтулину.

— Місяць! — скрикнув лорд Джон. — Ми врятовані, хлопці! Ми врятовані!

І справді, крізь отвір у скелі світив Місяць. Отвір той був невеликий, завбільшки як звичайне вікно, але ми й не потребували іншого. Виткнувшись із нього, ми побачили, що спускатися буде не дуже важко і що до землі не надто далеко. Не дивно, що знизу ми не помітили отвору — якраз над ним звисав прискалок, та й стрімкий схил не надихав на більш близьке знайомство. Ми переконалися, що за допомогою линви зможемо спуститись, і радісно повернулися готуватись до завтрашнього вечора.

Усе доводилося робити потай і нишком, щоб в останній момент індіанці не затримали нас. Запаси ми залишали на плато, а брали самі рушниці та патрони. Тільки в Челленджера був якийсь незграбний ящик та пакунок, що їх він неодмінно хотів узяти з собою. День минав надзвичайно повільно, і коли посутеніло, ми були цілком готові. Через силу втягнувши наш багаж по сходах, ми востаннє глянули на цей дивний світ. Незабаром, боюся, він стане здобиччю мисливців та шукачів золота, але для кожного з нас то був край романтики та чарування. Край, де ми ризикували життям, страждали й багато чого навчилися; наш край, як, певно, кожен із нас із любов’ю називатиме його. Ліворуч від нас привітно мерехтіли вогнища в печерах. Під нами, коло підніжжя скелі, сміялися та співали індіанці. Десь далеко маячила темна смуга лісу, а ближче вилискувало в тумані велике озеро, заселене дивними істотами. Ось у мороці почувся пронизливий крик якогось невідомого страховиська. То був голос Країни Мепл-Вайта, що прощалася з нами. Ми повернулися й попрямували в печеру, що мусила привести нас додому.

За дві години ми самі й усі наші речі були вже на рівнині. Якби не багаж Челленджера, ми не мали б із тим спусканням ніякого клопоту. Залишивши багаж на місці, ми подалися до табору Замбо й вранці підійшли до нього. На наш подив, там горіло не одне вогнище, а щонайменше дванадцять. То прибув рятувальний загін — двадцять індіанців з-понад Амазонки: з палями, линвами й усяким знаряддям, потрібним, щоб перекинути міст через провалля. Тепер нам неважко буде транспортувати наш багаж, коли завтра ми прямуватимемо до Амазонки.

Завершую свій звіту прегарному настрої. Очі наші бачили великі дива, а страждання очистили наші душі. Кожен із нас став кращим і співчутливішим. У Парі ми, я думаю, спинимося та екіпіруємось, і тоді цей лист трохи випередить мене. Або ж пошта прибуде до Лондона водночас зі мною. Так чи інакше, а незабаром я матиму приємність потиснути вам руку, дорогий містере Мак-Ардл.

Розділ XVI
Дорогу! Дорогу!

Я хотів би висловити тут подяку всім нашим амазонським друзям за гостинність і великі послуги, зроблені нам, коли ми поверталися додому. Зокрема згадаю я сеньйора Пеналоса та інших службовців бразильського уряду, а також сеньйора Перейру з Парі. Завдяки останньому ми спромоглися набути пристойного вигляду і з’явитися в цивілізованому світі, що нетерпляче чекав на нас, цілком одягненими. Недуже чемно було з нашого боку не задовольнити цікавості люб’язних хазяїв, але за даних обставин іншого виходу не було. Я відверто сказав, що вони тільки згають час і дурно витратять гроші, коли спробують піти нашим слідом. У звіті бо змінено все — навіть імена, і я певний, що й найпильніше студіювання моїх нотаток не наблизить нікого до відкритої нами країни.

Ми думали, що збудження усіх зустрічних, яке ми спостерігали, їдучи Південною Америкою, суто місцевого характеру. Можу запевнити всіх моїх англійських приятелів, ми й гадки не мали про розголос, який чутки про наші пригоди викликали в Європі. До Саутгемптону лишалося ще не менше як миль п’ятсот, а бездротовий телеграф на «Іберії» прийняв уже купу депеш на наше ім’я. Пропозиції різних газет і телеграфних агентств заплатити величезну суму бодай за коротенькі відомості про наслідки експедиції свідчили про інтерес до нас не лише з боку вчених, а й широкої публіки. Проте ми умовились нічого не казати представникам преси, доки не складемо звіт членам Зоологічного інституту. Вони дали нам доручення; тому їм — і перша інформація. Так ми й відповіли армії журналістів, що атакувала нас у