Зоряний єгер - Григорій Євгенович Темкін
Бурлака застиг, зачувши у вранішньому, вже підфарбованому світанком повітрі знайомий посвист.
Над острівцем показалася зграйка качок. Вони летіли з великою швидкістю на граничній для мисливської рушниці висоті. Бурлака впіймав на мушку першу, дав випередження у два корпуси і спустив курок. Мов підстьобнута батогом, зграя різко злетіла вгору, а та качка, в яку стріляв Бурлака, застигла на мить у повітрі, відтак нараз, немов позбувшись опори під крилами, беркицьнулась і каменем упала в воду.
Цього разу Бурлака вирішив поспішити й погнав човен до здобичі різкими, енергійними гребками.
Пролунав сплеск. На поверхні знову з’явилася та сама чорна хутряна спина й кинулася до його качки. Змагатися вутлому надувному човникові з річковим хижаком було марно.
— Киш, клятий! — заволав Бурлака, щосили ляскаючи по воді веслами.
Спина швидко наближалася до вбитої ним качки.
— Ах, ти так! — Бурлака у відчаї кинув весла і схопив рушницю. — Тоді отримуй!
По воді навколо пливучого звірка туго ушкварив шрот. Звірок крутнувся дзиґою, немов намагаючись схопити себе за довгий хвіст, і перевернувся догори ніжно-жовтим черевом.
Грауфф уже давно взяв дві належні йому качки і повернувся до Стаса. Вони мовчки сиділи поряд, відклавши рушниці, і з насолодою дивилися на річку, вбираючи в себе її непрозору, дзеркальну чистоту так само, як і річка увібрала в себе дерева й кущі по берегах, рожево-блакитне небо і їх самих. Віддзеркалення весь час тремтіло, то хмурячись непрошено набіглому вітерцеві, то закручуючись у веселих, з нізвідки виникаючих нуртиках, то брижами розбігаючись у різні боки під ударом важкого риб’ячого хвоста і сріблястим дощиком мальків, що вихлюпували з води. Час від часу на річку сірими планерами лягали ковзаючі тіні, й тоді вони піднімали голови й дивилися на зграї довгошиїх птахів. У деяких Грауфф упізнавав анторгських качок, але більшість інших, хоча й дивовижно схожих на земних птахів, були йому незнайомі.
— Ви знаєте, що це за птахи, Стасе? — поцікавився він.
— В основному водоплавні. Найбільше тут качок, але водяться і фламінго, пелікани, чаплі, журавлі. Тобто не справжні, звісно, а їх, якщо так можна висловитися, анторгські аналоги.
— Це неймовірно, — похитав головою Грауфф, — за сотні світлових років від Землі зустріти майже її близнюка. Неймовірно.
— Що ж такого неймовірного? — заперечив Стас. — Органічне життя розвивається в мільярдах світів, і шляхи його розвитку нескінченно різноманітні. А в нескінченності вірогідні й дуже схожі моделі еволюції. Можливо, навіть ідентичні. Але якщо Анторг і брат Землі, то не рідний, а багато-багаторідний.
— Та все ж я мушу зізнатися, що ще на жодній планеті не відчував себе так упевнено, по-домашньому, як тут…
— Схожість, Глене, в основному зовнішня. Візьміть тих-таки качок. Нам відомо, що вони водоплавні, пернаті, тримаються зграями. Іще, що вони їстівні і що з них виходять розкішні опудала. Це я вам для того сказав, Глене, щоб ви зрозуміли, що ми майже нічого не знаємо про екологію Анторга. Хоча вже активно в неї включилися. Так чомусь виходить завжди. Спочатку ми проникаємо в середовище, ламаючи при цьому якісь сталі зв’язки і створюючи нові, а вже потім починаємо вивчати його. На щастя, екологічні системи досить гнучкі й витримують у більшості випадків розумне втручання. Точніше, втручання до певних розумних меж. Але де ці межі? Хто визначить їх для конкретного екоцентру, який, до речі, ніколи не буває замкнутим повністю?
— Так, я розумію вас, — задумливо промовив Грауфф, проводжаючи поглядом зграю білих довгодзьобих птахів. — На рідній планеті нам знадобилися сотні років, щоб перестати пиляти під собою сук…
— І ще сотні років, — підхопив Стас, — щоб обережно повернути до життя те, що ще можна було врятувати, і встановити нарешті з природою довгождані «розумні стосунки». Знадобилася для цього не мало не багато — вся наукова й технічна потуга Землі. А що маємо в своєму розпорядженні ми у малих колоніях? Що є у нас? Польова лабораторія, п’ять-шість фахівців і право виписувати на екологічні потреби півтонни устаткування на рік.
— Але людство обживає і досліджує сотні планет. Ви ж розумієте, що відразу всюди створити повноцінні наукові центри неможливо.
— Об’єктивно мені це ясно. Але на практиці виходить, що, поки колонія на планеті не стане достатньо розвиненою й автономною, екологія змушена плуганитися позаду економіки. Первісні люди брали від природи все, що могли, щоб вижити, пристосуватися. Ми також зараз на становищі первісних, ми також перші, і, щоб пристосуватися, нам також треба брати у природи. Проте між нами є істотна різниця: ті первісні були слабші від природи, вони відщипували від неї по крихтах, поки не осміліли; ми ж — сміливі, озброєні досвідом і знаннями тисяч поколінь і можемо зробити з анторгською природою все, що завгодно. Авжеж, я розумію, що швидше буде створена на Анторзі економічна база, то більше коштів і сил колонія зможе віддати екологічним дослідженням. Але зрозумійте, як воно мені зараз: зрубують дерево, а я не знаю, які птахи й комахи харчуються його плодами чи листям; викорчовується чагарник, а я не знаю, які тварини позбулися сховку; бульдозер зрізає шар ґрунту, а я не знаю, чиї нори завалює його ніж…
— Стасе, будьте справедливі. — Грауфф заспокійливо ляснув Стаса по коліну. — Роботи ведуться на нікчемній площі. Живу природу не виганяють, а лише просять злегка потіснитися.
— Ось вона й «тісниться». Раніше, кажуть, плямисті лосі виходили просто до будівельних майданчиків, мавпи брали корм із рук. А зараз? Навіть качки, угледівши людину, облітають її.
— Ох, і далися вам ці качки. Ну, скажіть, ось убили ми чотири качки, я дві і Віктор дві, якщо він, звісно, не мазав весь ранок…
— І не сподівайтеся, він не мазав! — з урочистим вигуком з’явився з-за
