Фантастика Всесвіту. Випуск 4 - Жоржі Амаду

Дні перед похороном Чесси були негожі. Небо над Пірфордом потемніло й раз у раз здригалося від далекого грому. Кетрін весь час сиділа сама в сутіні вітальні, втупивши очі в простір. У письмовому висновку судового експерта відзначалося, що в крові у Чесси перед смертю був високий вміст бенадрилу, ліків проти алергії, та це тільки затемнювало справу. Всі навколо губилися в здогадах, чому це дівчина отак раптом учинила самогубство. Щоб не давати репортерам поживи для всіляких домислів з цього приводу. Торн у ті дні залишався вдома, намагаючись хоч як-небудь розрадити Кетрін. Він дуже боявся, щоб дружина знову не впала в такий стан, який находив на неї кілька років тому.

— Не треба так тяжко побиватися, люба, — сказав він одного дня, увійшовши до вітальні. — Зрештою, вона ж не належала до нашої сім’ї.

— Належала, — тихо мовила Кетрін. — Вона казала мені, що хотіла б завжди жити з нами.

Торн похитав головою.

— То, виходить, передумала. — Він намагався говорити лагідно, але самі ці слова були жорстокі, і Торн одвів очі, щоб не зустрітися поглядом з дружиною, дарма що в кімнаті стояла сутінь. — Ти, звісно, пробач, — додав він, — але отакий твій стан мене дуже тривожить.

— Це я в усьому винна, Джеремі.

— Ти?!

— Тоді, в день народження, був один такий момент…

Торн перейшов кімнату й підсів до дружини. З виразу його очей було видно, що він готовий вислухати будь-яке зізнання.

— Усі з’юрмилися навколо неї, — провадила Кетрін, — і я приревнувала. А тоді підійшла і забрала в неї Деміена, щоб самій бути в центрі уваги.

— Як на мене, ти надто суворо себе судиш, люба. У дівчини було негаразд із психікою.

— І в мене теж, — прошепотіла Кетрін. — Коли вже мені так важило перебрати на себе увагу…

Вона замовкла. Все було сказано. Торн обняв її і пригортав до себе, аж поки Кетрін не заснула. Сон її був схожий на той, яким вона засинала тоді, коли приймала лібріум, і Торн з тривогою подумав, що вражена Чессиною смертю дружина могла знову вдатися до цього сильного заспокійливого. Він просидів біля сплячої Кетрін близько години, а тоді обережно взяв її на руки й переніс до спальні.

Наступного дня Кетрін поїхала на похорон і взяла з собою Деміена. Людей на невеличкому цвинтарі в передмісті було зовсім обмаль — тільки родичі дівчини та Кетрін з Деміеном. Лисуватий священик квапливо проказував уривки із Святого Письма, тримаючи над собою згорнуту газету, щоб захистити голову від настирливого дрібного дощика. Торн, аби уникнути зайвого розголосу, на похорон не поїхав, та й дружині не радив. Але Кетрін не послухалася, бо щиро любила дівчину й хотіла провести її в останню дорогу.

При вході на цвинтар тупцяла купка репортерів — далі їх не пускали двоє американських морських піхотинців, що їх в останню хвилину викликав з посольства Торн. Серед тих газетярів був і Дженнінгс, у чорному дощовику та чоботах. Невдовзі він знайшов собі зручну позицію між дерев і звідти спостерігав церемонію з допомогою телеоб’єктива. Власне, то був не просто об’єктив, а ціла споруда, встановлена на тринозі. З таким пристроєм можна було вільно сфотографувати парування мух на Місяці. Дженнінгс поволі переводив об’єктив з обличчя на обличчя: заплакані родичі небіжчиці, Кетрін Торн, що ніби не бачила й не чула нічого навколо, а поруч неї хлопчик — неспокійний, збуджений, з гарячковим блиском в очах…

Саме хлопчик і привернув особливу увагу репортера, і Дженнінгс став терпляче вичікувати нагоди клацнути затвором. І така нагода скоро випала. Очі та обличчя Деміена нараз змінилися, так наче щось його сполохало; та в наступну мить усе те минулось, тільки погляд його немов прикипів до чогось у дальшому кінці цвинтаря. Тепер хлопчик стояв спокійно, ніби щось зігрівало його під холодною мжичкою. Дженнінгс перевів свій телеоб’єктив туди, куди дивився хлопчик, але нічого, крім надгробків, не побачив. Потім удалині щось наче заворухнулося. У видошукачі показалася якась темна, розпливчаста пляма, і Дженнінгс підкрутив фокус. То був звір. Собака. Величезний, чорний, з глибоко посадженими на довгій морді очима. Нижня щелепа пса випиналася вперед, оголюючи ікла. Більш ніхто його не помітив, і собака завмер, наче статуя, втупивши очі у простір перед себе. Дженнінгс подумки вилаяв себе за те, що заправив в апарат чорно-білу плівку: жовті очі тварини робили всю ту сцену особливо моторошною і таємничою. Він поставив таку діафрагму, щоб на фотографії очі вийшли зовсім білими, зробив знімок, потім перевів об’єктив на хлопчика й зробив ще один знімок.

Задля цього варто було вбити ранок, і Дженнінгс, спаковуючи камеру, почував себе цілком задоволеним. Одначе до цього почуття домішувався і якийсь невиразний неспокій. Репортер озирнувся на цвинтар. Труну вже спускали в могилу. Здаля собака й хлопчик здавалися крихітними, але безмовний зв’язок між ними був очевидний.

Наступного дня сталося дві події: задощило вже по-справжньому і з’явилася місіс Бейлок. Це була заповзятлива ірландка, яка підійшла до брами й заявила, що вона — нова няня. Охоронник хотів був затримати її, але жінка просто-таки протаранила собі дорогу і ввійшла в дім. Такий навальний натиск викликав і повагу, і деякий острах.

— Я розумію, вам зараз нелегко, — сказала вона Торнам, скидаючи у вестибюлі пальто, — тому не торкатимусь вашого нещастя. Дозволю собі тільки зауважити, що кожен, хто бере за няню таке молодесеньке дівчисько, сам наражає себе на прикрощі.

Рухалась вона навдивовижу жваво, і навколо її огрядної постаті аж наче повітря колихалося. Торн і Кетрін, вражені самовпевненим поводженням жінки, не знали, що й сказати.

— А хочете знати, як визначити справді добру няню? — зі сміхом запитала жінка. — За розміром грудей. Ті дівчатка з пуп’янками приходитимуть і йтимуть мало не щотижня. А жінка з таким розміром, як у мене, залишиться надовго. Підіть-но лишень до Гайд-Парку — там побачите, які є справжні няні. — Вона на хвильку вмовкла й підняла свою валізу. — Ну гаразд. То де ж хлопчина?

— Я вас проведу, — сказала Кетрін, рушаючи до сходів.

— Не треба. Поки що залиште нас удвох, гаразд? Ми познайомимося самі, — зупинила її місіс Бейлок.

— Деміен соромиться незнайомих людей.

— Ну, мене це не стосується, запевняю вас.

— Та ні, справді…

— Дурниці. Зараз побачимо…

Без дальших слів жінка рушила нагору, і її огрядна постать зникла за поворотом сходів.