Пісні далекої Землі - Артур Чарльз Кларк

— Я кажу Брантові, що це, мабуть, якийсь випадок — можливо, плавучий якір чи хтозна-що. Навіщо північани кинуть таку залізяку навмисно?

— Це я тобі поясню, навіщо, — відказав Брант. — Бо вони надто ледачі, щоб розробити технологію самотужки. Бо бояться, що ми надто багато зловимо риби. Бо…

Помітивши посмішку на вустах Кумара, він сердито шпурнув йому металеву штуковину. Кумар спокійно впіймав її.

— Хоч як там є — навіть коли це справді випадковість, — вони не повинні кидати тут якір. Адже на всіх морських картах чітко позначено: ЗАПЛИВАТИ ЗАБОРОНЕНО — ДОСЛІДЖЕННЯ. Тож я все-таки вважаю: треба подати протест.

Брант уже пересердився: навіть найшаленіші приступи гніву рідко тривали в нього довше, ніж декілька хвилин. Аби заспокоїти його остаточно, Мірісса провела пальцями вздовж його спини і якомога м’якше спитала:

— Чи вдалося тобі спіймати яку хорошу рибу?

— Звичайно, ні, — відповів за нього Кумар. — Адже його цікавить лише статистика вилову: скільки кілограмів на кіловат енергії та подібні дурниці. Добре, що хоч я прихопив свою вудку. То матимемо тунця на обід.

І він витяг з човна красеня метрової довжини, чиї кольори швидко блякли, а очі наче оскліли.

— Не часто вдається такого спіймати, — гордо виголосив Кумар.

Цієї миті, коли вони милувалися цією здобиччю, до Таласси повернулась Історія, і їхньому світові, що з незапам’ятних часів жив спокійним злагідним життям, раптом настав кінець.

Знак цього кінця вписано було там, нагорі, в небі, неначе якийсь велетень білою крейдою прокреслив голубе склепіння неба. На їхніх очах інверсійний слід розбився на хмарні жмутки і став скидатися на сніговий міст, перекинутий від обрію до обрію.

І ось якийсь віддалений грім загуркотів, накочуючись на них з невідомих космічних висот. Такого звуку Талассі не доводилося чути цілих сім століть, але його безпомилково впізнала б кожна дитина.

Хоч вечір був теплий, Мірісса задрижала, інстинктивно вхопившись за Брантову руку. їхні пальці сплелися, проте він навряд чи помітив це: він не відривав погляду від розколотого неба.

Навіть Кумар був приголомшений, але він заговорив перший:

— Якась колонія, мабуть, розшукала нас. Брант повільно, але не дуже впевнено, хитнув головою:

— Але навіщо? Вони ж бо мають старі карти й відають, що Таласса — то майже суцільний океан. Прилітати сюди не має ніякого сенсу.

— Може, наукова експедиція? — зробила припущення Мірісса. — їм цікаво дізнатися, що скоїлося з нами? Я ж весь час повторювала, що нам слід було б налагодити лінію зв’язку…

То була давня суперечка, яка поновлювалась кожні кілька десятиріч. Коли-небудь, погоджувалась більшість, Талассі справді треба буде відбудувати оту схожу на велетенську таріль антену на Східному острові, зруйновану чотириста років тому через виверження вулкана Кракан. Та весь час було стільки важливіших справ — чи просто цікавіших.

— Побудова міжзоряного корабля — то грандіозна річ, — замислено промовив Брант. — Не думаю, що якась колонія взялася б за це, якби її не змусила нагальна потреба. Як-от сама Земля…

Він раптом замовк, настала тиша. Попри всі прожиті тут століття, цю назву ще важко було вимовляти.

Всі як один вони обернулися на схід, звідки надходила, напинаючи на море покривало, швидка екваторіальна ніч.

Декотрі з яскравіших зірок вже з’явилися на небосхилі, і над пальмами підіймалося щільне сузір’я Трикутника. Його три досить близько одна від одної розташовані зірки були майже однакової яскравості, але кілька тижнів тому біля південної верхівки сузір’я блиснув якийсь набагато яскравіший прибулець.

Його потьмянілу обгортку було ще видно в телескоп середньої потужності. Та в жоден прилад неможливо було побачити той згусток попелу, що колись був планетою Земля.

Роки 1901–2000 один видатний історик назвав — більше тисячі років по тому — «століттям, коли сталось усе». І ще додав, що тогочасні люди з ним погодилися б — хоч і з зовсім інших, невірних причин.

Вони з обґрунтованою гордістю вказали б на те, що то була доба наукових досягнень — підкорення атмосфери, освоєння атомної енергії, відкриття основних джерел життя, революцій в електроніці та засобах зв’язку, перших кроків штучного розуму, та найефектнішого — дослідження Сонячної системи з першою висадкою людини на Місяці. Та, як вважав історик, з майже абсолютною певністю можна стверджувати, що навіть одна людина на тисячу не знала про відкриття, яке перевершило за значенням усі вищезгадані, що в порівнянні з ним виявилися зовсім незначними.

Воно здавалося таким же невинним і далеким від земних справ, як раніше — зіпсована фотоплатівка в лабораторії Беккереля, що всього лиш через п’ятдесят років призвела до вогняного смерчу над Хіросімою. Йшлося про побічний продукт того самого дослідження, і починалося все також невинно.

Природа — вельми скрупульозний рахівник і завжди врівноважує прибутки й видатки. Тому фізики були вкрай спантеличені, коли виявили ядерні реакції, в яких після підрахунку всіх складових один бік рівняння не сходився з другим.

Подібно до бухгалтера, який поквапився б поповнити свою касу, побоюючись майбутньої ревізії, фізики змушені були винайти нову частинку. А щоб ліквідувати розбіжність, ця частинка мала бути найнезвичайнішою з усіх — без маси та заряду й одночасно з такою фантастичною здатністю проникати в будь-яке середовище, що легко могла б пройти крізь свинцеву стіну завтовшки в мільярди кілометрів.

Цьому фантомові було дано назву «нейтрино» — зменшувальну від нейтрона. Здавалося, коли-небудь виявити таке ілюзорне творіння природи немає жодної надії, та в 1956 році, завдяки героїчним зусиллям експериментаторів, фізики спромоглись зловити перші кілька зразків. То був тріумф і теоретиків також, бо цим була доведена правильність їхніх фантастичних рівнянь.

Люди в усьому світі цього не знали та й не хотіли знати, але саме тоді розпочався відлік часу до судного дня.

Мережа