Володар Світла - Роджер Желязни
Як зважити на все це, ґрунтовний і разючий був він, той час Кохання і Смерті, Ненависті і Життя, а ще й Глупоти.
Розділ шостий
У час по смерті Брахми в Місті Небесному настала пора ворохобні. Кілька богів були навіть вигнані з Небес. Був то час, коли замалим не кожен боявся, що в ньому вбачать акселераціоніста; із примхи долі в той чи інший момент цієї пори акселераціоніста вбачили замалим не в кожному. Хоч Великодухий Сем і був мертвий, дух його, казали, жив собі далі — та ще й насміхався. А згодом, у дні невдоволення й інтриг, що призвели до Великої битви, пішов поголос, що, може, живе собі далі не тільки дух...
Коли сонце страждань сіло,
настає цей супокій.
Володар тихих зір, цей супокій творива,
це місце, де мандала, крутячись, робиться сіра.
Дурень же подумки промовля,
що його гадки — лиш гадки...
«Сарага»[119] (98—99)
Був ранній ранок. При басейні з пурпуровими лотосами в Саду радощів, у ногах статуї синьої богині з віною, лежав Брахма.
Дівчина, котра його знайшла, спершу подумала, що він спочиває, бо ж очі його досі були розплющені. Та за мить вона втямила, що він не дихає, а його неабияк викривлене лице не змінює виразу.
Вона здригнулася, чекаючи на кінець світу. Бог же помер — тож, на її думку, це був природний наслідок. Однак трохи згодом вона вирішила, що внутрішні взаємозв’язки між речами зможуть протримати світ купи ще годинку-другу; з огляду на це їй подумалося, що доцільно було б привернути до неминучого кінця юги увагу когось, хто ліпше годен дати цьому раду.
Вона розповіла Першій наложниці Брахми, яка пішла пересвідчитися на власні очі, відтак погодилася, що її владар і справді мертвий, звернулася до статуї синьої богині, що негайно заграла на віні, а тоді надіслала Вішну й Шиві звістки, запросивши їх невідкладно явитися до Павільйону.
Вони явилися, прихопивши владаря Ґанешу.
Оглянувши тіло, дійшли згоди щодо його стану й під загрозою страти наказали обом жінкам сидіти в їхніх покоях.
Затим радили раду.
— Якнайшвидше потребуємо нового творця, — сказав Вішну. — Висувайте кандидатури.
— Висуваю Ганешу! — запропонував Шива.
— Відхилено, — не погодився Ґанеша.
— Чому?
— Не люблю ролей переднього плану. Волію триматися десь за лаштунками.
— Тоді обміркуймо альтернативи, та й швидко.
— Чи не було б мудро, — спитав Вішну, — спершу встановити причину цієї пригоди?
— Ні, — заперечив Ганеша. — Щонайперше мусимо обрати наступника. Навіть розтин почекає. Небеса без Брахми не можуть.
— Хтось із локапалів?
— Можливо.
— Яма?
— Ні. Надто серйозний, надто сумлінний — технар, не управлінець. Крім того, гадаю, він емоційно нестійкий.
— Кубера?
— Надто розумний. Боюсь я Кубери.
—Індра?
— Надто свавільний.
— Тоді Аґні?
— Може. А може, ні.
— Можливо, Крішна?
— Надто легковажний, ніколи не тверезий.
— То кого ж ти пропонуєш?
— Яка в нас на цей момент найбільша проблема?
— Здається, на цей момент ми великих проблем не маємо, — відповів Вішну.
— У такому разі могло б бути мудро таку проблему мати, — порадив Ганеша. — Мені видається, наша найбільша проблема — акселераціонізм. Сем повернувся, поборсався й закаламутив чисті води.
— Так, — підхопив Шива.
— Акселераціонізм? Нащо копати мертвого пса?
— Ха, але ж він не мертвий. Принаймні не серед низоти. А ще це відверне увагу від наступництва в Тримурті й збереже хоча б позірну єдність у Місті. Якщо, звісно, ви не воліли б натомість розпочати кампанію проти Нірріті та його зомбі...
— Оце вже ні.
— Не тепер.
— Хм... так, тоді наша найбільша проблема на цей момент — акселераціонізм.
— Гаразд. Акселераціонізм — наша найбільша проблема.
— Хто ненавидить його найсильніше?
— Ти?
— Казна-що. Окрім мене.
— Повідай нам, Ганешо!
— Калі.
— Сумніваюся.
— Я — ні. Двоє звірів-близнюків, буддизм і акселераціонізм, тягнуть одну колісницю. Будда нею згордував. Вона — жінка. Вона поведе цю війну.
— Це означатиме відмову від жіночості.
— Не треба про всякі дрібниці.
— Гаразд, Калі.
— А що з Ямою?
— А що з ним? Залиште Яму мені.
— Більш ніж радо.
— Я теж.
— Дуже добре. То рушайте ж у світ, ти — у громовій колісниці, ти — на спині великого Гаруди. Знайдіть Яму й Калі. Верніть їх на Небеса. Я чекатиму на вас і міркуватиму над питанням Брахминої кончини.
— Хай буде так.
— Згода.
— Зичу доброго ранку.
— Стривай, добрий купче Вамо! Хочу перемовити з тобою слівце.
— Слухаю, Кабадо. Що зволиш сказати?
— Тяжко добрати слівце, що його я хтів би з тобою перемовити. Та воно стосується певного стану речей, який спричинився до значного схвилювання поміж кількох твоїх найближчих сусідів.
— Он як? То кажи ж.
— Ідеться за атмосферу...
— Атмосферу?
— Ну, вітри, вітерці...
— Вітри? Вітерці?
— І те, що вони із собою несуть.
— Несуть? Що ж, приміром?
— Запахи, добрий Вамо.
— Запахи? Які такі запахи?
— Запахи, ну, запахи... фекальних мас...
— Чого-чо... А! Так. Правда. Слушно. Щось таке можливе. Я забув, так звик до них.
— Чи можу я поцікавитися їхньою причиною?
— Вони спричинені продуктом дефекації, Кабадо.
— Се мені річ відома. Цікавить мене, чому вони присутні, а не з якого джерела походять і яка їхня природа.
— Вони присутні, бо в моїй задній кімнатці стоять відра, заповнені тим... добром.
— Он як?
— Так. Бережу я таким робом продукти життя нашої родини. Чиню так уже вісім днів.
— Та з якою ж метою, достойний Вамо?
— Не чув хіба єси про таку штуку, дивовижну штуку, штуковину, що в неї се добро скидають, у воду, а відтак тягнуть за важіль, а відтак усе те з гучним вируванням відносить далеко-далеко під землю?
— Чував такі балачки...
— О, то се правда, правда. Штуковина ся існує.
