Капітула Дюни - Френк Херберт

Вона похвалила шеф-кухаря за вибір вина.

— Мені особливо сподобався вибір шаблí до устриць.

— Кремінне шаблі: сухе, зі свіжим і гострим присмаком. Один із найкращих наших вінтажів. Чудово підкреслює смак устриць.

Тамелейн знайшла її в ніші. Завжди знали, де знайти Матір Настоятельку, якщо вона була потрібна.

— Ми готові. — Що це за невдоволення на обличчі Там?

— Де ми зупинимося сьогодні на ніч?

— Елдіо.

Одраде усміхнулася. Вона любила Елдіо.

«Там догоджає мені, бо я в критичному настрої? Можливо, маємо шанс трохи розважитися?»

Ідучи за Тамелейн до транспортних доків, Одраде подумала, яким показовим було те, що стара жінка воліла подорожувати підземним тунелем. Наземні поїздки її дратували. «Хто хотів би гаяти час у моєму віці?»

Одраде не любила транспортних тунелів. Людина в них зачинена й безпорадна! Віддавала перевагу наземним чи повітряним мандрівкам. До підземних тунелів вдавалася лише тоді, коли важливою була швидкість. Без вагань використовувала менші пневматичні труби для коротких листів і нотаток. «Нотаткам байдуже, де вони перебувають у дорозі».

Ця думка завжди змушувала Одраде усвідомлювати існування мережі, що пристосовувалася до її пересувань, хай куди б вона вирушала.

Десь у самій серцевині (будь-що мало свою «серцевину») автоматична система керувала зв’язком і забезпечувала (переважно) те, що важливі послання потрапляли туди, куди їх адресовано.

Коли приватна відправка (усі називали її ПВ) не була потрібною, пересилання заяв і дозволів було можливим вздовж сортувальних пристроїв і світоліній, які шифрували інформацію. Окремою справою був міжпланетний зв’язок, надто ж за цих мисливських часів. Найбезпечніше було послати Превелебну Матір, яка зберігала відомість у пам’яті чи в імплантованому дистрансі. Останнім часом кожен посланець приймав великі дози шеру. Т-зонди могли читати навіть у мертвому мозку, незахищеному шером. Кожне міжпланетне повідомлення було зашифроване, але ворог міг зламати шифр, хоча він щоразу змінювався. Міжпланетний зв’язок — це великий ризик. Може, тому Раббі й мовчить.

«Чому я в цю мить думаю про таке?»

— Нема ще звістки від Дортуйли? — спитала вона, коли Тамелейн готувалася ввійти у круглий отвір відправки, де чекала решта їхньої групи. Так багато людей. Чого їх так багато?

На краю доку Одраде побачила Стреггі, що розмовляла з аколіткою зв’язку. Поблизу було щонайменше шестеро людей із зв’язку.

Тамелейн, помітно роздратувавшись, обернулася.

— Дортуйла! Усі ми казали, що сповістимо, тільки-но щось почуємо.

— Я просто питаю, Там. Просто питаю.

Одраде покірно ввійшла слідом за Тамелейн до відправки. «Мені б вкласти у мозок якийсь монітор і обмірковувати все, що там з’являється». Ментальні вторгнення завжди мали у своїй суті добрі причини. Таким був шлях Бене Ґессерит, як їй часто нагадувала Беллонда.

Одраде сама собі здивувалася, відчувши, що її аж нудить від шляхів і звичаїв Бене Ґессерит.

«Хай для різноманітності цим переймається Белл!»

Був то час, щоб вільно плисти й, немов мандрівні вогні, відповідати на повітряні течії, які їх обвівають.

Дитя моря зналося на течіях.

***

Час сам себе не вимірює. Досить глянути на замкнуте коло, і це стає очевидним.

Лето II (Тиран)

— Глянь! Глянь, до чого ми дійшли! — лементував Раббі. Сидів, схрестивши ноги, на холодній заокругленій підлозі, так натягнувши на голову шаль, що вона майже закривала йому обличчя.

Кімната довкола нього була похмурою, вібрувала у резонанс із тихими машинними звуками, через які він почувався хворим. Якби ж ті кляті звуки припинилися!

Ребекка стояла перед ним, вперши руки в боки, із роздратованим виразом обличчя.

— Не стій там так! — наказав Раббі. Зиркнув на неї з-під шалі.

— Якщо ти в розпачі, то ми ще не пропали? — спитала вона.

Звук її голосу розлютив його, якусь мить він мусив змагатися з цією небажаною емоцією.

«Вона сміє повчати мене? Та хіба ж не казали мудріші люди, що наука може приходити і від польової трави?» Він затремтів у глибокому зітханні й опустив шаль на плечі. Ребекка допомогла йому встати.

— Не-покій, — пробурмотів Раббі. — Ми ховаємося тут від… — Його погляд побіг угору, на стелю. — Краще залишити це невимовленим навіть тут.

— Ми ховаємося від невимовного, — сказала Ребекка.

— Не можемо відкрити двері навіть під час Пасхи, — бідкався він. — Як же ввійде Приходень?

— Є такі приходні, яких ми не хочемо, — зауважила вона.

— Ребекко. — Він схилив голову. — Ти більше, ніж випробування чи проблема. Ця маленька громадка Таємного Ізраїлю поділяє з тобою твоє вигнання, бо ми розуміємо, що…

— Припини цю промову! Ти геть не розумієш, що зі мною відбувається. Моя проблема? — Вона схилилася до нього. — Залишитися людиною, контактуючи з усіма цими минулими життями.

Раббі здригнувся.

— То ти вже не одна з нас? Ти тепер бене-ґессеритка?

— Знатимеш, коли я стану бене-ґессериткою. Побачиш, що я дивлюся на себе, як на себе саму.

Його брови зійшлися.

— Що це ти кажеш?

— На що дивиться дзеркало, Раббі?

— Гм! А тепер загадки! — Але його губи вигнулися в усмішці. Погляд знову став рішучим. Він оглянув кімнату. Їх було тут восьмеро — більше, ніж міг помістити цей простір. Не-покій! Результат кропіткої роботи. Його склали з провезених контрабандою фрагментів і шматків. Такий малий. Дванадцять з половиною метрів завдовжки. Він сам його виміряв. Форма як у древньої бочки, покладеної на боці, овальної в перерізі, з півкулями вивершень при кінцях. Стеля не вище метра над його головою. Усього п’ять метрів діаметром у найширшому місці, а заокруглення підлоги й стелі робили приміщення ще вужчим. Сушені харчі, вода з відновлювачів. От як їм доводилося жити, і скільки це триватиме? Може, цілий стандартний рік, якщо їх не знайдуть. Він не довіряв безпеці цього пристрою. І ще ці особливі шуми в роботі механізмів.

Коли вони закралися в цю нору, було вже пізно. Надворі вже, напевно, геть стемніло. А де решта його людей? Розбіглися, ховаючись у перший-ліпший притулок, який могли знайти, нагадавши про себе тим, хто мав перед ними давні зобов’язання чи борги честі за минулі заслуги. Частина з них виживе. Може, це вдасться їм краще, ніж тим, що зосталися тут.

Вхід до не-покою був схований під зольною ямою поруч із піччю, яка стояла окремо сама. Посилений метал печі