Подорож на Місяць - Жюль Верн
Дивлячись крізь ілюмінатори, Барбікен бачив привид собаки і різні речі, викинуті із снаряда, які весь час рухалися за ним. Діана меланхолійно скиглила, помічаючи рештки Сателіта. Ці рештки, здавалося, були так само нерухомі, як начебто вони лежали на твердому грунті.
— Знаєте, друзі мої, — сказав Мішель Ардан, — якби хто-небудь з нас загинув од відбою під час вильоту, нам було б дуже неприємно поховати його, або, вірніше, кинути його у простір. Подивіться лише на цей труп, що всюди переслідує нас у просторі, мов гризоти сумління.
— Це було б дуже сумно, — сказав Ніколл.
— Ах! — продовжував Мішель. — А чого мені шкода, так це того, що я не можу погуляти там назовні. Яка насолода ширяти в цьому просторі, купатися й перекидатися в цьому чистому сонячному промінні! Якби Барбікен подбав про те, щоб узяти з собою водолазний скафандр і повітряну помпу, я б наважився повправлятися там, на верхівці снаряда, ставши на нього, як химера на Нотр-Дам у Парижі.
— Але, мій любий Мішелю, — відповів Барбікен, — ти не довго танцював би там у своєму скафандрі, бо, розпертий від розширення повітря, яке ти в собі маєш, ти луснув би, як бомба, або, точніше як аеростат, що занадто високо піднявся в повітря. Отже, не сумуй ні за чим і не забувай цього: доки ми летимо в порожняві, треба заборонити собі будь-які безглузді прогулянки поза снарядом.
Мішель Ардан дозволив себе переконати певною мірою. Він визнав, що це складна справа, але не «неможлива»; слова «неможливо» він ніколи не вимовляв.
Розмова від цієї теми перейшла на іншу і ні на хвилину не вривалася. Трьом приятелям здавалося, що в цих умовах ідеї зростали в мозку, як зростає листя від першого весняного тепла. Вони захлиналися від них.
Серед інших запитань і відповідей, які перехрещувалися цього ранку, Ніколл висунув одне питання, яке не знайшло собі негайної відповіді.
— Авжеж, — сказав він, — це дуже добре, — полетіти на Місяць, але як ми звідти повернемось?
Обидва його бесідники подивились один на одного із здивованням. Треба сказати, що про цей бік справи вони згадали вперше.
— Що ви хочете цим сказати, Ніколл? — серйозно спитав Барбікен.
— Обговорювати повернення з якоїсь країни, — додав Мішель, — коли ще не приїхали туди, мені здається недоречним.
— Я це кажу зовсім не для того, щоб відмовитися від нашого наміру, — заперечив Ніколл, — але повторюю моє запитання: як ми повернемось?
— Я про це нічого не знаю, — відповів Барбікен.
— А я, коли б знав, — сказав Мішель, — як звідти повернутись, я б туди зовсім не поїхав.
— Оце відповідь! — вигукнув Ніколл.
— Я ухвалюю слова Мішеля і додам, що питання зовсім нецікаве вданий момент. Пізніше, коли ми вирішимо повернутися, ми його розглянемо. Якщо там і не буде колумбіади, то снаряд у всякому разі буде.
— Нічого собі початок! Куля без рушниці!
— Рушницю, — відповів Барбікен, — можна зробити. І метал, і селітра, і вугілля повинні бути в надрах Місяця. Крім того, щоб повернутися, треба лише перебороти місячне тяжіння, щоб знов упасти на земну кулю через самі закони тяжіння.
— Досить, — сказав Мішель, запалюючись. — А зв'язатися з нашими колишніми колегами на Землі не буде важко.
— А як саме?
— За допомогою болідів, викинутих місячними вулканами.
— Добре винайдено, Мішелю, — відповів Барбікен переконано. — Лаплас[79] обчислив, що сили, вп'ятеро більшої за силу наших гармат, було б досить, щоб послати болід з Місяця на Землю. Та навряд чи існує такий вулкан, який має більшу вибухову силу.
— Ура! — вигукнув Мішель. — Ці боліди — зручні листоноші, і їм не треба нічого платити! А як ми сміятимемось з поштових установ! Але я думаю…
— Що ти думаєш?
— Чудова ідея! Чому ми не причепили дроту до нашого ядра? Ми обмінювалися б телеграмами — з Землею!
— Тисячу чортів! — відповів Ніколл. — А вагу дроту, який має понад 380 000 кілометрів завдовжки, ти вважаєш за ніщо?
— За ніщо! Можна було б потроїти заряд колумбіади! Почетверити, поп'ятерити! — вигукнув Мішель з дедалі більшим запалом.
— Можна зробити лише маленьке заперечення до твого проекту, — відповів Барбікен. — А саме: земна куля з її обертовим рухом накрутила б на себе наш дріт, як коловорот накручує на себе ланцюг, і через це неодмінно повернула б нас до себе.
— Присягаюсь тридцятьма дев'ятьма зорями, вишитими на прапорі Сполучених Штатів, — сказав Мішель, — що я сьогодні маю лише нездійсненні ідеї, ідеї, гідні Дж. Т. Мастона. Але, я гадаю, що коли ми не повернемося на Землю, то Дж. Т. Мастон здатний прибути сюди, щоб знайти нас.
— Так! Він прибуде, — зауважив Барбікен. — Це гідний і хоробрий товариш. Крім того, нічого немає легшого. Хіба колумбіада не вкопана в землю Флоріди? Хіба невистачить бавовни і вуглекислоти, щоб зробити піроксилін? Хіба Місяць не перебуватиме в зеніті над Флорідою? Хіба через 18 років він не займатиме такого самого місця, як займає сьогодні?
— Так, — повторив Мішель, — так, Мастон прилетить, і з ним наші друзі Ельфістон, Бломзберрі, всі члени Гарматного клубу — і вони будуть добре прийняті! А пізніше влаштують поїзди із снарядів між Землею і Місяцем. Ура Дж. Т. Мастонові!
Правдоподібно, що коли шановний Дж. Т. Мастон і не чув цих ура на його честь, то, принаймні, у вухах йому дзвеніло.
Що робив він тоді? Без сумніву, там, на посту, в Скелястих горах, на обсерваторії Лонгз-Піка, він намагався знайти невидиме ядро, яке рухалося десь у просторі. Якщо він думав про своїх приятелів, треба погодитися, що й ці не були в нього в боргу і що під впливом якогось чудного