Сутінки - Стефані Маєр

Едвард відскочив, вирвав руку з моїх долонь. За час, що знадобився очам, щоб згадати, як бачити, він опинився метрів за двадцять, на самому краю маленької галявини, під густою тінню велетенської ялини. Він стояв, уп’явшись у мене темними в напівпітьмі очима, з незрозумілим виразом обличчя.

Я відчула, що на моєму виду написані біль і шок. Порожні руки запекло вогнем.

— Вибач… мені… Едварде, — прошепотіла я. Знаю, він почує.

— Дай мені ще мить, — відгукнувся він, не голосніше, ніж потрібно було для моїх менш чутливих вух. Я сиділа не рухаючись.

Через десять невимовно довгих секунд він повільно, як для нього, пішов назад. Зупинився за метр, граційно опустився на землю, сів по-турецькому, не зводячи з мене очей. Двічі глибоко вдихнув, потім посміхнувся, просячи вибачення.

— Мені страшенно шкода, — нерішуче сказав він. — Ти б зрозуміла, що я маю на увазі, коли б я сказав: я — тільки людина?

Я кивнула, не маючи сили відповісти на жарт усмішкою. У жилах запульсував адреналін, адже усвідомлення небезпеки повільно знаходило шлях до мозку. Відстань між нами не завадила Едварду винюхати страх. Посмішка стала глузливою.

— Я — найкращий хижак на світі, так? Усе в мені приваблює тебе — голос, обличчя, навіть мій запах. Наче у цьому є потреба! — зненацька він скочив на ноги та рвонув геть, миттю зникнувши з очей, лише для того, щоб знову стати під деревом, перетнувши галявину за частку секунди. — Наче ти змогла б утекти від мене! — гірко розсміявся він.

Простягнув руку й без особливих зусиль з оглушливим тріском відчахнув від стовбура ялини гілку завтовшки у півметра. Якусь мить погрався нею, потім неймовірно швидко метнув її, розтрощивши об інше велетенське дерево, що захиталося і затремтіло від удару.

Знову опинився біля мене, нерухомо застиг на відстані кроку.

— Наче ти б змогла від мене відбитися! — ласкаво сказав він.

Я сиділа, не здатна поворухнути й пальцем. Боялася його більше, ніж будь-коли до цього. Я ніколи не бачила, щоб він настільки цілковито звільнився від дбайливо припасованої машкари. Ніколи раніше не був він менше схожим на людину… і прекраснішим. Обличчя біліше за крейду, очі розширені — я сиділа, як пташка у владі зміїних зіниць.

Чарівні очі, здавалося, блищали від нестримного екстазу. Пізніше, кілька секунд потому, вони потьмяніли. Поволі вираз обличчя загорнувся у маску давньої печалі.

— Не бійся, — провуркотів він. У оксамитовому голосі несамохіть забриніла спокуса. — Я обіцяю… — завагався він. — Я присягаюся не нашкодити тобі.

Схоже, він більше переймається тим, щоб переконати себе, не мене.

— Не бійся, — ще раз прошепотів він, демонстративно повільно наближаючись на крок. Почав повагом опускатися на землю, навмисно сповільнюючи рухи, доки наші обличчя не опинилися на одному рівні, зовсім близько одне від одного.

— Будь ласка, пробач мені, — серйозно попросив він. — Я здатен контролювати себе. Просто ти заскочила мене зненацька. А зараз я — цяця-хлопчик.

Він замовк, та дар мови не повернувся до мене.

— Я сьогодні не голодний, чесно, — підморгнув він. Тут довелося засміятися, хоча сміх вийшов тремтячим і майже беззвучним.

— З тобою все гаразд? — ніжно запитав він, повільно й обережно простягаючи мармурову руку, щоби вкласти її назад у мою.

Я поглянула на гладеньку холодну руку, потім подивилася йому у вічі. Вони видалися м’якими, повними каяття. Погляд помандрував до його руки, я неквапно повернулася до дослідження ліній кінчиками пальців. Підвела погляд і сором’язливо всміхнулася.

Від Едвардової усмішки голова пішла обертом.

— На чому ми зупинилися, перш ніж я повівся так нечемно? — запитав він вишуканим тоном із минулого сторіччя.

— Чесно кажучи, не пам’ятаю. Він усміхнувся, та обличчя залишилось присоромленим.

— Мені здається, ми говорили, чого ти боїшся, за винятком зрозумілих причин.

— А, так.

— Ну?

Я опустила погляд на його руку й почала машинально виводити візерунки на гладенькій переливчастій долоні. Минали секунди.

— Як легко мене вибити з колії, — зітхнув він. Я подивилася йому у вічі, нагло збагнувши, що все це, до останньої миті, таке ж нове для нього, як і для мене. Хай скільки років незрозумілого досвіду є у нього, зараз йому ой як нелегко. Ця думка мене підбадьорила.

— Я боюсь… що зі зрозумілих причин не зможу залишитися з тобою. І я боюсь, бо мені хочеться бути з тобою набагато більше, ніж слід, — говорячи це, я втупилася в його руки. Мені важко було вимовити це вголос.

— Так, — повільно погодився він. — Цього справді варто боятися. Свого бажання бути зі мною. Це дійсно не в твоїх інтересах.

Я насупилася.

— Я мав би покинути тебе давним-давно, — зітхнув він. — Мав би піти зараз. Та я не впевнений, що зможу.

— Я не хочу, щоб ти йшов, — жалібно промимрила я, дивлячись у землю.

— Саме тому я мав би. Та не хвилюйся. Я надзвичайно егоїстична істота. Я занадто палко прагну твого товариства, щоб зробити те, що повинен.

— Я рада.

— Не радій! — забрав він руку, цього разу ніжніше; голос став різкішим, ніж зазвичай. Різкішим для нього, але все одно красивішим за людський. Як тут не розгубитися — Едвардові раптові перепади настрою залишають мене занімілою на крок позаду.

— Я палко прагну не лише твого товариства! Ніколи не забувай про це! Ніколи не забувай, що для тебе я небезпечніший, ніж для решти людей, разом узятих! — він зупинився; поглянувши на нього, я помітила, що він вдивляється у ліс невидющими очима.

Я замислилася на мить.

— Не думаю, що до кінця розумію, що ти маєш на увазі — принаймні останнє речення, — сказала я.

Він поглянув на мене, посміхнувся. Знову ця зміна гумору.

— Як мені пояснити? — поринув він у роздуми. — Щоб не налякати тебе… м-м-м…

Він поклав руку в мою, здається, не замислюючись над цим. Я міцно схопила її обома долонями. Він поглянув на наші руки.

— Неймовірно приємно. Тепло, — зітхнув він. Перш ніж він зібрався з думками, минув якийсь час.

— Ти знаєш, що всі мають різні смаки? Одним людям до вподоби шоколадне морозиво, інші віддають перевагу полуничному?

Я кивнула.

— Вибач за харчову аналогію — не можу вигадати іншого способу пояснити.

Я всміхнулася. Він теж, але невесело.

— Бачиш, кожна людина пахне по-різному, має свій неповторний аромат. Якщо зачинити алкоголіка у кімнаті й залишити багато несвіжого пива, він із радістю вип’є його. Та може і встояти, якщо забажає, — за умови, що він прагне зав’язати. Тепер припустімо, ти поставиш у кімнаті скляночку столітнього бренді — найрідкіснішого, найкращого коньяку.