Небесний гість - Олександр Романович Бєляєв

Від пильного ока журналіста не сховались відтінки у кольорі океанської води. Коли зеленкуватий колір змінився блакитно-синім, Бейлдон відзначив: тут морський шлях перетинається «великою рікою», що тече в океані, — Гольфстрімом. Де-не-де видніли наче рудуваті острівці бурі водорості, які течія заносила із Саргассового моря. Якось Бейлдон помітив на півночі блискучу цятку. Вода навколо неї здавалася темнішою. Це плив айсберг — гроза кораблів…

Усі ці спостереження не заважали Бейлдону уважно слухати свого супутника. Денхем говорив під одноманітний рокіт моторів:

— Так, я переміг, але перемога далася нелегко. На конкурс з усіх частин світу було надіслано десятки проектів спорудження серед океану штучного острова — аеропорту. Більшість проектів зводилися до різноманітних комбінацій понтонів-поплавків, які утримуються якірними ланцюгами. Найсильнішим моїм суперником був бельгієць Левінь — відомий спеціаліст, будівник плавучих доків. Самого Левіня я знав як порядну людину. Але за його спиною стояв якийсь Вейс, що діяв зовсім неприпустимими засобами. Можливо, Вейс представляв інтереси сильної групи європейських капіталістів. Він не гребував нічим: інтриги, підкупи, інсинуації, цькування в пресі — усе було пущено в хід. Продажні журналісти пророкували моїй технічній ідеї цілковитий крах. Ці знущальні статейки знаходили широкий відгук у людському консерватизмі, в обивательській косності.

— Ваша смілива ідея була справді викликом так званому здоровому глузду, — зауважив Бейлдон і вписав у свою записну книжку новий ієрогліф.

— Ще б пак! — усміхнувся Денхем. — Побудувати штучний острів з льоду в океані на широті сорок п'ятого градуса, де температура поверхневого шару води досягає майже тридцяти градусів тепла, під пекучим промінням сонця — хіба це не божевільна, не фантастична ідея? А тим часом будь-який технік, обізнаний з холодильними установками, не вбачатиме в ній нічого незвичайного. Хіба ми не заморожуємо грунти-пливуни, споруджуючи мости, греблі, прокладаючи тунелі? Весь мій «острів» складається з системи труб і постійнодіючих холодильних установок. Понтони врівноважують тільки вагу труб. На трубах наростає шар криги. Утворюється штучний айсберг, майже на дев'ять десятих занурений у воду. Те, що острів глибоко занурений, гарантує йому цілковиту стійкість. Найсильніші бурі не страшні йому, він лишається нерухомий, непорушний як скеля. Гігантський ланцюг з якорем утримує острів на місці. В тій частині, де острів стикається з верхніми, теплішими шарами води, його стіни захищає теплоізолюючий матеріал. Сама ж поверхня острова вкрита товстим шаром землі з густою рослинністю: травами, чагарниками, пальмами. Земля, рослини, будівлі оберігають від проміння сонця «шар вічної мерзлоти». Сам же аеродром являє собою справжнє алюмінієве дзеркало, яке чудово відбиває теплові та світлові промені.

Журналіст подивився на фотоапарат, що висів біля вікна, і сказав:

Це, мабуть, дуже красиво? Острів уже зовсім готовий?

— За винятком незначних недоробок. Через два-три дні буде офіціальне відкриття, — відповів Денхем.

«Відкриття Атлантичного океану для регулярних повітряних перельотів на аеропланах… Нова ера в повітряному транспорті… Європа і Америка стануть ближче одна до одної…»

— Бейлдон занотовував фрази, які здавалися йому найбільш вдалими й ефектними, — він уже обмірковував статтю про відкриття острова.

Футляр фотоапарата, що висів на ремінцях, раптом відлетів од стіни і вдарився об плече журналіста. Бейлдон і Денхем гойднулись у своїх кріслах.

— Який різкий віраж! Що трапилося? — здивовано і трохи збентежено вигукнув Денхем.

— Ми повертаємо назад! — сказав Бейлдон, поглянувши у вікно.

Амфібія зробила велике коло, друге, третє…

— Треба спитати в пілота, — тривожно промовив Денхем. І вони з журналістом попростували до кабіни пілота.

— В чому справа, містер П'юзі?

Обличчя пілота було занепокоєне. Біля пілота стояв розгублений борт-механік.

— Ми не знаходимо острова, — крізь зуби відповів пілот.

— Як «не знаходимо»? Збилися з курсу? — спитав Денхем.

— Ми не могли збитися з курсу, — відповів борт-механік. — Сорок п'ять градусів північної широти і сорок п'ять західної довготи. Точно. А острова не видно. Керування автоматизоване. Найменше відхилення од курсу в ту ж мить відзначили б апарати.

— То чому ж ми не бачимо острова? — спитав Денхем. У голові в нього вже наморочилось.

— Очевидно, тому, що наші очі неспроможні бачити неіснуючі речі. Якщо ми не бачимо острова — значить, його немає! — різко викрикнув борт-механік.

Денхем зблід, похитнувся і схопився за стояк, щоб не впасти.

— Може, несподівано сталася катастрофа, і острів, як Атлантида (це порівняння треба записати), раптово опустився на дно океану? — висловив припущення Бейлдон.

Денхем уже трохи оволодів собою.

— Ніякої катастрофи не могло бути, — палко заперечив він. — А коли б вона навіть і сталася, острів не затонув би враз. Питома вага льоду менша, ніж вага води. А крижані гори миттю не тануть. На острові є радіостанція. Вона розіслала б сигнали біди.

— Але ми взагалі не одержували з острова ніяких радіограм, відтоді як вилетіли з Нью-Йорка, — заперечив Бейлдон.

Це було справді так. І як тільки Денхем не догадався в дорозі встановити з островом радіозв'язок? Але він просто не вважав за потрібне робити це, бо був цілком упевнений, що там усе гаразд.

— А радіомаяк працював? — спитав Бейлдон пілота. Замість П'юзі відповів знову борт-механік: — Сигнали радіомаяка припинилися кілька годин тому.

— Чому ж ви не повідомили мене про це? Цього разу відповів пілот, який досі мовчав: — Ми не надавали значення таким дрібницям. — Чому? — так само запально допитувався Денхем.

— Тому що радіомаяк звичайно працює вночі і в туман. Удень, та ще в таку погоду, він просто не потрібен, — відповів П'юзі.

— До того ж ми одержали повідомлення, що монтаж радіостанції ще повністю не закінчено і тому в її роботі