Небо сингулярності - Чарлз Строс

— А про що ж питати? — знизав плечима Буря. — Нам відомо, хто ми і що робимо. А про що треба було питатися? Про інопланетну філософію?

— Прибульцям потрібна ваша філософія, — зауважила Сестра 7-ма. — Ви даєте. Не берете. Це ображає Фестиваль. Чому? Найперше питання.

— Не певен, чи я розумію. Ви скаржитеся на те, що ми ні про що не розпитуємо?

Сестра 7-ма плямкнула в повітрі зубатою пащею.

— Клац! Початок цитати: на життєздатність постсингулярної дефіцитної економіки вказує перехід від нечесної багаторівневої схеми, що характеризується обміном товарів і послуг, до деревоподібної економіки, яка ґрунтується на оптимальному розподілі виробничих систем, згідно з ітерованим принципом «зуб за зуб» у дилемі в’язня. Гроші — симптом бідності та неефективності. Кінець цитати. «Маніфест марксиста-ґілдериста». Розділ другий. Чому ви не дієте?

— Тому що більшість народу до такого не готова, — впрост відповів Буря. Його почало відпускати напруження; якщо цій монструозній Критикині кортить подискутувати на тему революційної діалектики, він радо виявить їй таку ласку! — Коли ми дійдемо до стадії посттехнологічної утопії, буде саме так, як ви й сказали. Але станом на зараз нам потрібен авангард, партія, яка приведе решту людей до повного розуміння засад ідеологічної правильності та постекономічної оптимізації.

— Але марксизм-ґілдеризм та демократичне екстропіанство — це анархістська естетика. Навіщо партія в авангарді? Навіщо комітети? Навіщо революція?

— Бо традиція така, хай вам чорт! — вибухнув Рубенштейн. — Ми двісті років чекали на цю революцію. А до цього ще двісті років встигло збігти від першої революції. Ось чому так сталося. Але все працює! То чому б не робити по-нашому?

— Ви говорите про традиції в розпал сингулярності. — Сестра 7-ма повернула голову, щоби глянути у вікно на мжичку в туманному вечорі. — Максимізація нерозуміння. Не розуміти, що сингулярність — це розрив із будь-якою традицією? Революція необхідна; реконструкція всього старого, запровадити все нове. Раніше я ставила під сумнів вашу розумність. Тепер сумнів — ваш здоровий глузд. Не розумність. Тільки розумні організми здатні виявляти ірраціональність найвищого ступеня.

— Цілком вірогідно, — погодився Рубенштейн і втретє плавно натиснув на тривожну кнопку. «Чого вона не працює?» — хвилювався він. — Але що вам потрібно конкретно від мене?

Сестра 7-ма вишкірила зуби:

— Я прибула пред’явити Критику.

Рубінові намистинки-оченята прикипіли до Бурі, коли гостя зіпнулася на всі лапи, і під її брудно-брунатною шкірою прокотилася хвиля мускулів. На голові Критикині наїжачилася рудувата шерсть:

— Ваша охорона не відповідає. Я — Критикую. Ви йдете. Негайно!

У рубці на борту «Владаря Ванека» стояла тиша, панувала розслаблена атмосфера, якщо згадувати події біля Рудника Вольфа; проте й прогулянкою додому це було не назвати. Особливо з пильним Іллею Муромцем на фоні. Особливо зі старим, який мав звичку як мінімум двічі на день заглядати всередину, киваючи офіцерам із порога і таким чином даючи знати, що він тут і все контролює. Особливо з адміралом, який подекуди являвся й люто зиркав з інвалідного візочка, немовби нагадуючи всім про минулу війну.

— За годину рішення про завершальний маневр, — оголосив стерновий.

— Курс незмінний.

— Курс незмінний. Так точно. Розвідка? Вам слово.

— Готові. Чекаємо. — Лейтенант Марек розвернувся в кріслі й питально поглянув на Іллю. — Хочете перевірити безпілотник, фреґатенкапітане?

— Ні. Якщо не спрацює, я знатиму, кого винуватити, — посміхнувся Ілля, намагаючись звучати безтурботно, але вишкірені зуби зробили його більше схожим на загнаного в кут вовка. — Статус?

— Готовність: десять хвилин до пуску.

— Гаразд. Давайте ще раз на самодіагностику. Гірше не стане.

Нерви в усіх були як струни, бо ніхто не знав, чи справді зафіксований ними металевий рефлектор належав часовій капсулі з дому. Відповідь на це може дати безпілотний апарат, а може і не дати. І чим довше вони чекали, тим напруженішими всі ставали, а чим напруженішими вони ставали, тим більше помилок могли припуститися.

— Як на мене, все добре. Потужність двигуна один відсоток — неробочий хід. Баки заправлені. Наддування завершено. Напрямні із перекритими шлангами відведено. Всі прилади чітко й голосно чутно на всіх каналах. Готовий замкнути пусковий відсік за командою.

— Що ж, — тяжко зітхнув Ілля. — Давай уже сигнал тому, хто за це відповідає. Годі нам длятися.

Десь глибоко в кормовій частині корабля, набагато нижче за машинне відділення й трюми, було розташовано кілька шлюзів. Деякі маленькі, призначені для виходу в космос членів екіпажу; деякі, більші, містили службові апарати, як-от транспортний човник. У найбільшому шлюзовому відсіку зберігалися два розвідувальні безпілотники — трьохсоттонні роботи, здатні дослідити зоряну систему або картографувати супутники якого-небудь газового гіганта. Гравітаційного рушія такі апарати собі дозволити не могли (як і все, що менше есмінця за тоннажем), але могли ганяти на респектабельній одній двадцятій від швидкості світла, послуговуючись ядерно-електричним іонним ракетним двигуном, якого справді вистачало на досить тривалий час. Для хуткішого пересування їх можна було переобладнати під ракетні двигуни Зубріна, що працюють на розчині солей ядерного палива — такі самі, що й урухомлювали торпеди великого радіуса дії на борту «Владаря Ванека». Щоправда такий двигун страшенно забруднював середовище, мав низький ККД й анітрохи не підходив для малопомітного дослідження планетарних систем.

Інструментарій кожного безпілотника мав багатший набір приладів, ніж будь-який космічний зонд, запущений із Землі в двадцятому сторіччі — такий собі рецидив формального призначення проєкту, за яким сконструювали зореліт, закарбований в іронічних рядках сертифікату кінцевого користувача: сміливо йти туди, де не ступала ще нога людини, вивчати нові зоряні системи